Френсіс Скотт Фіцджеральд - Прекрасні й приречені

Ентоні на хвилю замовк.

– Ти старий, Морі, – погодився він невдовзі. – Перші ознаки безладного й агресивного старіння – ти весь вечір розповідав про засмагу й жіночі ніжки.

Раптом Морі різко опустив штору.

– Ідіот! – вигукнув він. – І я чую це від тебе! Я сидітиму тут, молодий Ентоні, як і тепер, ще не одне покоління, і дивитимусь, як веселі душі, такі, як ти, чи Дік, чи Глорія Гілберт, не будуть проходити повз, будуть сміятись і любити, і ненавидіти одне одного, їх буде щось зворушувати вічно. А мене зворушує тільки відсутність моїх емоцій. Я сидітиму тут, а сніг буде йти… ох, саме час Кермелу зробити нотатку… іще одна зима… іще одна зима, і мені буде тридцять, а ти й Дік, і Глорія будете проходити повз, співаючи й танцюючи, вічно чимось схвильовані. Але коли ви всі зникнете, я знову щось розповідатиму новому Діку і слухатиму про нові розчарування й нові кпини нового Ентоні… а ще – розмовляти з новою Глорією про засмагу майбутнього літа.

Вогонь у каміні раптом зблиснув. Морі відійшов од вікна, розмішав вугілля кочергою і поклав нове поліно на таган. Потім він повернувся у своє крісло, і його стишений голос поглинуло полум’я нового червоно-жовтого вогню.

– Врешті-решт, Ентоні, це ти в нас молодий і романтичний. Це ти завжди боїшся, що хтось порушить твій спокій. А я шукаю щось, що зворушило би мене, я намагаюся знайти хоч щось, але я – завжди тільки я. Ніщо ніколи не зачіпає мене.

– Але, – пробурмотів він після довгої паузи, – було щось у цій дівчині з її безглуздою засмагою, щось вічне і древнє – як я.

Ентоні сонно повернувся в ліжку й зустрів посічений тінню віконних ґрат клаптик сонця на своєму стьобаному покривалі. Кімнату заполонив ранок. Різьблена скриня в кутку, древня незбагненна шафа стояли в кімнаті, як темні символи забудькуватості матерії, тільки килимок здавався звабливим у своїй тлінності для тлінних ніг; і ще був Баундс, жахливо недоречний у своєму м’якому комірці, він ніби сам складався з газоподібної матерії, такої ж нетривкої, як і його заморожений подих. Він стояв біля ліжка, руки його було занесено над тим місцем, за яке він стягував покривало, темно-карі очі незворушно дивилися на господаря.

– Бовс! – пробурмотів сонний бог. – То є Бовс?

– Це я, сер.

Ентоні повернув голову, змусив очі розплющитись і переможно кліпнув.

– Баундс.

– Так, сер?

– Чи могли би ви… аха-а-а-а-а-х, Боже!.. – Ентоні широко позіхнув, і вміст його мізків позлипався докупи в одну щільну масу. Він почав заново.

– Чи могли би ви зайти десь о четвертій і подати чай з канапками та ще щось?

– Так, сер.

Ентоні відчув прохолодний брак натхнення.

– Якісь канапки, – безпорадно повторив він, – якісь канапки з сиром чи зельцом, і курку й оливки, щось таке. Сніданку не подавайте.

Творче напруження було занадто великим. Він утомлено заплющив очі, дозволив голові безконтрольно впасти і швидко розслабив м’язи, які вже встигли попрацювати. Десь із провалля його свідомості виліз невиразний, але неминучий привид учорашнього вечора – він виявився нічим іншим, як тривалою розмовою з Річардом Кермелом, який зайшов у гості опівночі; поки Ентоні слухав першу частину «Демона-коханця», вони випили чотири пляшки пива й зажували сухими скоринками хліба.

Десь іздалеку долинув голос. Ентоні нічого не міг розібрати, сон зімкнувся над ним, обійняв його, заповз у найглибші куточки свідомості.

Раптом він прокинувся, вимовляючи «Що?»

– На скількох, сер? – Баундс досі був тут, він спокійно й нерухомо стояв біля ліжка… Баундс, який ділив свої добрі манери між трьома господарями.

– На скількох що?

– Я гадаю, сер, мені варто знати, скільки гостей буде. Потрібно розрахувати сандвічі, сер.

– Двоє, – пробурмотів Ентоні хрипко, – леді та джентльмен.

Баундс сказав: «Дякую, сер!» і пішов геть, понісши з собою ганебний м’який комірець, принизливий для всіх трьох господарів, які, одначе, могли вимагати з нього тільки третину.

Ентоні встав пізно й натягнув коричнево-синій, із молочним відливом халат на свою худорляву, але приємну фігуру. Солодко позіхнувши, він пішов у ванну та, увімкнувши світло над туалетним столиком (у ванній не було вікон), уважно і з цікавістю розглянув себе у дзеркалі. Мерзенне видовище, подумав він; він зазвичай так думав вранці – сон робив його обличчя неприродно білим. Він запалив сигарету, переглянув декілька листів і ранковий «Триб’юн».

Годину по тому, поголений та одягнений, він сидів за столом, розглядаючи клаптик паперу, якого добув зі свого гаманця. Той був заповнений нерозбірливими закарлюками: «Зустріч з містером Ховландом о п’ятій. Підстригтися. Розібратися з рахунком Ріверса. Зайти у книжковий магазин».