Френсіс Скотт Фіцджеральд - Прекрасні й приречені

– Дідько, як холодно! Боже милий, я весь день працював, як проклятий. Поки в моїй кімнаті не зробилося так холодно, що я подумав: схоплю пневмонію. Бісова орендаторка економить на вугіллі, піднялася тільки після того, як я півгодини кричав на сходах. Почала пояснювати, чому так. Господи! Спершу вона довела мене до сказу, а потім я подумав, що вона – непоганий персонаж, і почав записувати, поки вона говорила, але так, щоби вона не зрозуміла, ніби я просто щось пишу…

Він схопив Ентоні за руку і жваво потягнув його вгору по Медісон-авеню.

– Куди ми?

– Нікуди особливою.

– Тоді в чому сенс? – запитав Ентоні.

Вони зупинились і витріщились один на одного, а Ентоні подумав, чи часом холод не зробив його лице таким самим неприємним, як у Діка Кермела, чий ніс був малиновим, вирячене чоло – синім, чиї непарні очі були червоними й водянистими по краях. За хвилю вони знову продовжили путь.

– Я добре попрацював над романом, – багатозначно провадив Дік, звертаючись ніби до тротуару. – Але часом мені треба виходити. – Він глянув на Ентоні, ніби вибачаючись і шукаючи підтримки.

– Мені потрібно виговоритись. Я гадаю, що мало хто справді думає, я маю на увазі, що ось так сідає і міркує, і врешті приходить до якоїсь ідеї. Я мислю, коли пишу або коли розмовляю. Необхідно мати початок, те, що можна заперечувати або відстоювати – як ти вважаєш?

Ентоні щось пробурмотів і м’яко вивільнив руку.

– Я не проти нести тебе, Діку, але це пальто…

– Я маю на увазі, – настирливо продовжував Річард Кермел, – що на папері вже перший абзац містить думку, яку ти знищиш або розвинеш. У діалозі ти маєш враховувати останнє твердження твого візаві, але коли ти просто роздумуєш над чимось, твої думки слідують одна за одною, як картинки в чарівному ліхтарі – одна веде за собою наступну.

Вони минули Сорок п’яту вулицю і поволі сповільнили ходу. Обидва запалили сигарети і випустили в повітря великі хмари диму разом із морозним подихом.

– Пройдімося до «Плази» і замовмо егног, – запропонував Ентоні. – Тобі це на користь. Повітря вижене нікотинову гниль із твоїх легень. Ходімо, я буду всю дорогу слухати про твою книжку.

– Краще не буду, якщо тобі це заважає. Тобто непотрібно робити послугу.

Слова вилітали поспіхом, і хоча він намагався не змінювати виразу обличчя, воно таки видавало невпевненість. Ентоні був змушений запротестувати:

– Заважає? Нізащо!

– В мене є кузина… – почав Дік, але Ентоні перервав його, розкинув руки й видихнув навмисне піднесено.

– Гарна погода! – вигукнув він. – Чи не так? Почуваюся як десятилітній. Тобто ця погода змушує мене почуватися так, як коли мені було десять. Убивчо! О Боже! Однієї миті світ мій, іншої – я посміховисько для нього. Сьогодні світ мій, і все просто, просто. Навіть ніщо є простим!

– Моя кузина живе над «Плазою». Чудова дівчина. Ми можемо заскочити до неї. Вона тут живе взимку з батьками, останнім часом принаймні.

– Я не знав, що в тебе є кузина в Нью-Йорку.

– Її звати Глорія. Вона з Канзас-Сіті. Її мама – практикуюча білфістка, а її батько, хоча й доволі нудний, але вроджений джентльмен.

– Що вони для тебе? Літературний матеріал?

– Намагаються ним бути. Старий постійно розповідає мені, що зустрів прекрасного персонажа для роману. Потім оповідає про якогось свого приятеля-ідіота і каже: «Ось персонаж для тебе! Чому б тобі його не описати? Він усім цікавий». Або інколи каже про якесь банальне місце, на кшталт Японії чи Парижа, і каже: «Чому б тобі не написати про це місце? Це було б чудове місце дії!».

– А як щодо дівчини? – мимохідь запитав Ентоні. – Глорія… Глорія, як?

– Гілберт. Ти мав про неї чути. Глорія Гілберт. Ходить на танці в коледжі, і всяке таке.

– Здається, ім’я знайоме.

– Красива така, справді збіса приваблива.

Вони дійшли до П’ятнадцятої вулиці та повернули в напрямку Авеню.

– Зазвичай я не цікавлюсь юними дівчатами, – похмуро зауважив Ентоні.

Це була не зовсім правда. Хоча йому здавалося, що середньостатистична дебютантка проводить кожну годину свого дня у роздумах або розмовах про те, які можливості приготував для неї світ упродовж наступної ж години, але кожна дівчина, яка могла похвалитись своєю вродою, викликала в ньому величезний інтерес.

– Глорія дуже мила, хоча ані краплі розуму в голові.

Ентоні коротко гигикнув.

– Ти маєш на увазі, що про літературу з нею не поговориш.

– Ні, не маю.

– Діку, ти ж знаєш, щó для тебе мізки в жінки. Серйозна молода особа, яка буде сидіти з тобою в куточку й серйозно розмовляти про життя. З тих, які в шістнадцять із розумними обличчями сперечаються: це добре чи погано цілуватись і чи пристойно для першокурсника пити пиво.