Іван Франко - Украдене щастя (збірник)

Мов дерево серед степу безлисте
в осінній бурі б’ється і скрипить,
і скрип той чує поле болотисте, —

отак душа моя тепер терпить
слаба, безкрила, холодом прибита,
мов ластівка у річці зиму спить.

Мамо-природо!
Хитра ти з біса!
Вказуєш серцю безмірні простори,
а життя замикаєш у клітку тісненьку,
в мікроскопійную клітку!
Уяву вабиш вічности фантомом,
а даєш нам на страву моменти,
самі короткі моменти!
В душах розпалюєш дивні огні, і бажання, і тугу,
а потім працюєш щосили,
щоб погасити, здушити, притлумить
пориви, що ти сама ж розбудила.
Ллєш на них дійсности воду холодну,
куєш їх у матер’ялізму кайдани,
розчаруванням цупко обпалюєш крила…
Цинічно, мамо, і немилосердно
кидаєш те, що найвище, найкраще,
чим величаться б могла віковічно
як архітвором —
свиням під ноги.

І невже ж ти не бачиш – здається,
міліонами своїх очей
могла б ти побачить що-дещо! —
скілько горя, зовсім непотрібного горя,
скілько муки, нічим невтишимої муки,
завдаєш ти цинізмом отим
найніжнішим, найліпшим, найкращим
поміж твоїх дітей?
І невже ж зрозуміть ти не можеш —
та сума мізку, що день в день, рік-річно
витворюєш, повинна би, здається,
порозуміть що-дещо! —
що пора би покинуть старії шаблони,
добрі для всяких амеб, протозоїв,
ехінодермів та міксоміцетів!
Що вивчена на них твоя
економія марнотратства
не згожа для людей, для душ людських,
як не згожий осел
до гри на фортеп’яні.

Подумай, мамо! Тут, на сій планеті,
скінчився вже твій творчий Sturm und Drang [41] Буря й натиск ( нім .) – назва літературного руху в Німеччині 70— 90-х рр. ХVІІІ ст., для якого характерний був бунт проти застарілих класицистичних канонів. У переносному значенні – пора бурхливих поривів, творчого неспокою. – Упоряд . ;
той надмір сил, і соків, і тепла
вже вичерпавсь, і замкнена навіки
твоя тут творча карієра.
Що ти могла найвищого створити, —
се чоловік. Із сих матеріялів,
які тут маєш під рукою,
хоч як не дмись,
нічого кращого створить не зможеш.
Тож час би, мамо, як єврей Ягве [42] Єгова (Ягве) – ім’я Бога, верховного божества юдаїзму, утворене внаслідок вокалізації гебрейської абревіятури божественного імені YHVH (тетраграми). Буквально означає «той, що є», «той, що володіє буттям», «самобутній», «сущий». Цим іменем назвався Господь, промовляючи до Мойсея (Вих. 6:2—8). Стародавні гебреї мали табу на вимовляння цього імені вголос.
(нащо вже пан був строгий і скептичний!),
сказать собі: «Спочину вже тепер!»
Признать: «Отсе я гарне сотворила!»
І заходиться сьому архітвору
створити рай такий, як слід:
не дерева, грушки і яблука та фіґи,
а рай в його нутрі,
гармонію чуття і волі,
думок і діл, бажання і знання.

Ех, мамо, мамо!
Довгі століття,
тисячоліття ти водила нас за ніс,
манила у безмежнії пустині
фантомами безсмертя
і перспективами метафізичних
радощів піль елізейських [43] Елізейські (Єлисейські) поля (Елізіум) – в античній мітології – леґендарна країна блаженних, місце, де спочивають душі праведників, славетних героїв, улюбленців богів; райські поля, де панує вічна весна, радість і щастя. .
Ти заставляла нас за ті фантоми
пролити море крови й сліз.
За них горіли стоси,
скрипіли колеса тортур,
розпечені кліщі живеє рвали м’ясо,
і міліони, міліони серць
безмежна шарпала розпука.
І що ж, вкінці доглупалися ми,
що ті фантоми є [собі] фантоми,
не варті мук, і крови, і страждання,
що се лиш твори нашої уяви.
Так кицька в дзеркалі безодню бачить, поки
домацається, що за ним нема нічого.

Тріумф! Тріумф!
За десять тисяч літ важкої праці
цивілізації доходимо вкінці
до тої точки, до якої кицька
доходить за п’ять хвиль.
І вздрівши, що за дзеркалом нема нічого,
ми логікою кицьки заключили,
що й взагалі нема безодні,
нема нічого, лиш атом, момент
і рух молекулярний.
І ми були готові наплювати
на всі ті мрії, туги і бажання,
на всі ті безконечні перспективи,
що ти сама ж нам, мамо,
вложила в душу.
Були готові згірдно відіпхнути
і потоптать найвище і найкраще
з сего, що ти дала нам, мамо,
те, чим святе, високе і величне
життя людськеє.

Смієшся, мамо?
Ти добре знаєш, се не може бути,
се лиш хвилина боротьби, зневіри,
яких ти бачила вже міліони.
Ти добре знаєш, що твої ми діти,
слабі, нікчемні і капризні діти,
і трошки рознервовані надміру,
та все ж твої і рідні, й найлюбіші,
і мусимо тебе любити, мамо!
І хоч цікавим оком піддивились
твої слабі й негарнії місця
і здерли маску святости з лиця,
розвіяли рожевий, поетичний
туман, що ти вкривалась ним так довго,
пізнали зблизька твій варстат,
пізнали, як господарюєш ти, —
то за старим туманом поетичним
ми тисячі таких красот відкрили,
таких чудес і чарів,
що серце й ум в них тонуть, як у морі.