Іван Франко - Украдене щастя (збірник)

Ні, тепер уже за вами не погоню я услід!
Прощавайте! Своїм блиском ви молодших веселіть.
Сміх, і співи, і музика ще бринять, немов по склі,
і за закрутом дараба звільна щезла в синій млі.

Знов затоплений у мріях я гляджу на бистрину.
Що се плещуть, миють хвилі? Наче білу грудь сніжну!..
Мов рожеві любі руки… шийку круглу… і лице…
Ох, адже я знав, здається, цілував лице отсе!

Се ж вона, вона, чий образ тузі втихнуть не дає!
Се те тихе нездобуте щастя вбогеє моє!
Вбите! Втоплене!.. І в воду, мов скажений, кинувсь я,
щоб ловити щастя-трупа… Мрія приснула моя.

Ніч. Довкола тихо, мертво.
Там в долині місто спить
у осінній млі холодній;
тілько глухо десь кипить
у далекім середмістю
спізнених фіякрів рух.

У тиші при лампі звільна
розвиває крила дух,
отрясається з тих вражень,
що, мов курява, за дня
облягають серце й думку,
в душу тиснуться до дна.

Всі буденнії тривоги,
всіх турбот і бажань рій,
всі успіхи з жалом скрухи,
скошені квітки надій,
вся душная атмосфера
розвіваєсь, наче мгла,
що в осінню ніч холодну
сонний город облягла.

І стає щораз ясніше
в сконцентрованій душі,
щось, мов тихий дзвін, лунає
у нутрі серед тиші,
і якась недовідома
там гармонія встає,
мов у гаї свисти дроздів,
гілка гілці подає.

В розколисаній уяві
піднімаєсь ряд картин:
гори в світлі золотому,
фйолетова тінь долин,
річка, наче срібна стрічка,
і скалистая стіна,
шлях закурений, мов кладка,
що у безвість порина…

Вулиця… Доми низенькі,
за штахетами в садках
ґеорґінії і айстри
на малесеньких грядках;
стежечки круті між ними,
дерев’яний ґанок ось;
по щаблях аж геть над вікна
винограддя оплелось.

Все те не очима бачу,
а в душі воно живе,
все на крилах із гармоній
світла й запаху пливе.
Чую, що се власний твір мій,
хоч створив його не я;
що се часть єства мойого,
хоч не в ній душа моя.

Чую, що в отих картинах
б’ється власний мій живець,
та, проте, я пан їх, ніби
разом хвиля і плавець.

І ось раптом виринає
з рам зелених у вікні
тихеє лице жіноче,
так знайомеє мені.

Ті самі чудові очі,
що в них грав весь чар життя,
і таємний жаль за юність,
що минула без пуття;

ті самі уста рожеві,
що в них кожде слово вмить
процвітало, як фіялка,
щоби серце звеселить;
ті самі бліденькі щоки,
де легенький рум’янець
ледве тлів, мов у глибокій
шахті тліє каганець;
де так рідко грала радість,
сміх зовсім негусто ріс,
де у хвилях самотини
бачив я перлини сліз;
те саме чоло блискуче,
де яснів широкий ум,
сильна воля панувала
над роями бажань, дум.

Мигнув сей чудовий образ
і щезає, і зника,
і мене за серце вхопив,
мов могутняя рука.
Затріпалось бідне серце,
рветься, грає і летить,
щоб оте лице кохане
вічно в собі закріпить.

Та дарма! Воно пропало!
Глянь: побитий градом лан…
Повінь… Що ж то? Над своєю
я уявою не пан?

Воскресни, мій тихий раю,
моя туго молода,
моя муко незабутня,
моя радосте бліда!
Моя розкоше болюща,
моє щастя, аде мій,
де в розпуці я солодкість,
в дрожі – знаходив спокій!

Та даремно! Не воскресне
те, що вклалось спочивать!
Згоєні на серці рани
не так легко розірвать.
Навіть і найтяжче горе
як в могилу віддасте,
то засиплеться помалу
і травою поросте.

Лиш вряди-годи з могили,
наче з-за зелених рам,
блиснуть очі і чудове
личко усміхнеться нам;
мигне промінь того щастя,
що – здається нам в ту мить —
все життя нам ясним сонцем
було б мусило світить.

Мигне, блисне і загасне!
Сили давньої нема,
чар погас, хіба зітхання
тихо груди підійма.

Життя коротке, та безмежна штука [47] Життя коротке, та безмежна штука… – Парафраз афоризму давньогрецького лікаря й мислителя Гіппократа (460—377 до Р. Х.): «Ars longa, vita brevis est» ( лат .) – «Мистецтво вічне, а життя коротке».
І незглубиме творче ремесло;
Що зразу, бачиться тобі, було
Лиш оп’яніння, забавка, ошука,
Те в необнятий розмір уросло,
Всю душу, мрії всі твої ввіссало,
Всі сили забира і ще говорить: «Мало!»