Іван Франко - Украдене щастя (збірник)

І – що найвище: ми
самих себе відкрили!
Відкрили власну душу,
заглянули в варстат своїх думок,
свого чуття, бажання і змагання.
І там твою пізнали руку, мамо,
твої закони.

В тих снах пустих, в ілюзіях відвічних
побачили таку ж реальну дійсність,
такі ж великі явища, як в зорях,
в Няґари [44] Ніяґара – річка в Північній Америці, що утворює Ніяґарський водоспад, один із найвідоміших у світі. реві, в скелях Гімалаї [45] Гімалаї – найвища гірська система Землі, розташована між Тибетським нагір’ям та Індо-Ґанґською рівниною. .
І тут, у власному нутрі,
ми віднайшли все те, що, бачилось,
утратили в зовнішньому околі:
гармонію, і вічність, і безмежність,
і всі рожеві блиски ідеалу.

Нехай життя – момент і зложене з моментів,
ми вічність носимо в душі;
нехай життя – борня жорстока, дика, —
а в сфері духа є лиш різнородність!

Різні тони, різні фарби,
різні сили і змагання,
мов тисячострунна арфа,
та всім струнам стрій один.

Кождий тон і кождий відтінь,
то момент один, промінчик,
але в кождому моменті
сяє вічности огонь.

По коверці пурпуровім
із таємних сходу брам
виїжджа на небо сонце,
наче входить цар у храм.

І в моє вікно зирнуло
і сполошило стару,
невідступну, невмолиму
посидільницю журу.

Ся стара, погана відьма
тут сиділа цілу ніч
і зміняла своїм чаром
кожду думку, кожду річ.

Кождий мебель був мій ворог,
кожда книжка – то була
п’явка, що систематично
кров і мозок мій пила.

Кожда добрість – то наївність,
кождий друг – то хижий звір,
кожда думка – то помилка,
кождий спомин – то докір.

А як свідомість болющу
сон, мов свічку, загасив,
чар її і в сонне царство
тіні дійсности вносив.

Все, що я кохав безмежно
і що зрадило мене,
все, що стратив, тут до мене
підняло лице сумне.

Молоді, гарячі сльози
тут, мов рожі, зацвіли
по стежках отих тернистих,
де колись вони плили.

Молода палкая туга,
мов жебрачка в лахманах,
все чогось іще шукала,
топчучи зарослий шлях.

Тілько віра молодая,
мов загашений огень:
купка попелу лишилась,
обгорілий чорний пень.

І нараз пропали чари,
сонце глипнуло в вікно!..
Я прокинувся. Чи справді?
Все те ще не так давно?

Я ще не старий! Ще сила
є в руках і у души!
Ще поборемося, доле!
Ну, попробуй, задуши!

Я ще не старий! Не згинув
ще для мене жизні зміст,
хоч журба, хоч горе тисне —
ні, ще я не песиміст!

У долині село лежить,
понад селом туман дрижить,
а на горбі край села
стоїть кузня немала.

А в тій кузні коваль клепле,
а в коваля серце тепле,
а він клепле та й співа,
всіх до кузні іззива.

«Ходіть, люди, з хат, із поля!
Тут кується краща доля.
Ходіть люди, порану,
вибивайтесь з туману!»

Та тумани хитаються,
понад селом згущаються,
розляглися по полях,
щоб затьмити людям шлях.

Щоб закрити їм стежини
ті, що вгору йдуть з долини,
в тую кузню, де кують
ясну зброю замість пут.

Ой ідуть-ідуть тумани
наддністровими лугами,
наче військо з корогвами,
а передом отамани.

Сурми бойові не грають,
і панцирики не дзвонять,
тілько смуток навівають,
верби віття низом клонять.

Тілько в мряці тонуть села,
і уява мари плодить;
тілько дума невесела,
мов жебрак, по душах ходить.

Над великою рікою на скалі крутій сиджу
і, затоплений у мріях, в воду биструю гляджу.
Валом хвилі, валом хвилі пруться, плещуть, миготять,
сонце грає, прибережні верби віттям їх пестять.

Із-за закрута одного враз дараба виплива —
зіллям, зеленню повита, плеще, грає, мов жива.
Керма тихо хвилі крає, не булькоче, не скрипить,
і керманич молоденький, мов мальований, стоїть.

На дарабі гра музика, чути співи голосні,
брязкають чарки блискучі, ллються вина запашні,
сяють очі молодії серед жартів і розмов…
Сміх і співи… Се гуляють Радощі, Краса, Любов.

Я поглянув, і зітхання піднімає грудь мою.
О, мої юнацькі мрії, пізнаю вас, пізнаю!
Скілько вас з розпучним криком і слізьми я доганяв —
на весільную дарабу я ніколи не попав.