Іван Франко - Відрубність Галичини

У житті народів нема посвячення. Народ, котрий посвячає себе за другого, є дурнем і не знає, що робить. Найперша задача кожного народу є – стояти за своїми власними інтересами і дбати про своє власне утримання. Коли поляки говорять, що місія Польської держави була – боронити Запад Європи проти східних дикарів, то ми з уваги на вичислені тут факти історичні скажемо, що се був найбільший політичний нерозум, була фатальна помилка поляків. Польща далеко сквапніше потребувала боронити себе саму проти напору західноєвропейського і властиво німецького хижацтва, проти різних «медведів» і «львів», аніж боронити той Запад проти татар, від котрих Польщі самій, а затим і Западові, дуже мало що грозило.

Але погляньмо тепер, як стоїть діло з тою ославленою місією на Сході. Що першого нападу монголів в 1241 році Польща не спинила, се річ певна, – а саме той перший напад був найстрашніший, і раз рішучо поражені монголи могли б були надовго остатись не страшними Європі. Від того часу повторяються поменші напади монголів і татарів майже рікрічно на східні часті Слов’янщини, повторяються і тоді, коли Русь Галицька перейшла під Польщу, коли і Литва та Україна з’єдинились з Польщею. Ніколи не могла Польща здобутись на сильну і систематичну оборону границь. Недавно видані люстрації замків оборонних в пограничних землях руських показують нам під Ягайлонами таке саме безладдя і недумство політичне, яке було і в XVIII віці. Татари ходили собі любенько в наші землі за «ясиром», гнали десятки тисяч людей і сотки тисяч худоби в Крим і продавали людей в неволю. Невольники стались головним джерелом їх багатства, – кості наших людей біліли і в Царгороді, і в Синопі, і в Смирні, і в Триполісі, a «przedmurze Europy», «шляхта українна», бенкетувала собі, кричала на сеймиках, гарбала маєтки і робила «заїзди», уживаючи свого придворного війська не для оборони границь, а для грабування своїх власних братів і сусідів. Найліпшим свідоцтвом про те, як сповнювала Польща свою місію на Сході, може послужити те, що за часів Степана Баторія Польща платила ханові кримському річний гарач 15 000 червонців і сама висилала війська коронні для мордування і вигублювання козацтва, котре було єдиним природним защитником границь польської і руської землі від татарви і, значиться, повинно було бути найліпшим союзником Польщі. Вічно пам’ятні остануться слова Наливайка, котрий писав до короля польського, що за половину тих грошей, котрі Польща платить – і то безплодно – татарам, можна би на пограничних степах з українського народу витворити таку кордонову сторожу, проти котрої вся сила татарська не устояла би. Розуміється, що Польща тої ради не послухала, і козацтво клало голови в бою з поляками, замість що мало б оружно з ними іти проти татар і турків. За того ж Степана Баторія Польща понизила сама себе іще дужче, сповняючи роль ката на підданім турецькім Івані Підкові, претенденті до господарства Волоського. Єдиний факт, котрий поляки розтрублюють яко велику побіду західної культури над ісламом, – битва під Хотином, де зістав побитий султан турецький Осман, – доконаний зістав так, як повинна була б вестися вся східна політика Польщі. Козаки під проводом Сагайдачного з’єднались тут з поляками зовсім добровільно, на основі однаких прав; ватажок козацький стояв з своїми людьми осібно від шляхти, і шляхетські гетьмани не вглядали в те, що роблять козаки. Се тільки (хоч і не обійшлося без тисячних передрачок і прикростей) і хоробрість та відвага козаків довершили побіди.

Але се був факт єдиничний, незвичайний і не міг викликати рішучого звороту в політиці. Полякам завжди бажалось не рівноправності, а панування, не свобідної федерації, а поневолення. Вони воліли платити дань ханові кримському, як входити в вільні, хоч і як корисні условія з «хамами» і бунтівниками.

Коли вже й припустити, впрочім, що Польща мала якунебудь місію на Сході, то сповняти її могла вона лиш тоді, коли би була мала свобідний доступ і панування на берегах Чорного моря. Ріки Східної Європи тягнуть всі до тої великої котловини, котра становить невелике огниво, в’яжучи Європу з Азією Передньою. Пануючи на Чорному морі, Польща справді була б мала не тільки ключ до Царгорода, – була б в кожній хвилі могла загрозити тоє серце цілої сили отаманської, була би сталася правдивим передмуром християнства, не посвячаючись при тім ні для кого, противно змагаючись багатством і освітою швидше і безпечніше, ніж не одна західноєвропейська держава. Спосібностей до заняття такого домінуючого становища на Сході було багато; ненастанні походи козацькі на Чорне море, спроби козаків до заснування постійних і сильних кошів на устях Дністра і Дунаю, виразні і розумні ради козацьких старшин повинні б були отворити очі польським політикам на їх властиву ціль. Та ні! Польща не вміла здобутися ніколи настільки політичного розуму, щоб стати рішучо на одну дорогу, а то іще й на дорогу свобідного і чесного відношення до руського народу, котрий будь-що-будь мусив би був статися головним агентом тої східної політики, котрий за всі свої услуги Речі Посполитій домагався тільки рівноправності, а не хотів бути підніжком і підданим вельможної польської шляхти. Шарпана внутрішніми роздорами і «rokoszamy» 43 43 Заколотами (польськ.) . , Річ Посполита проспала і добрі ради, і добрі случайності до опанування берегів Чорного моря і дійшла вкінці і тут до крайнього упокорення, коли турки забрали їй найкращі часті східної окраїни – Поділля з Каменцем аж по Збруч. Чи можна ж у виду всього того сказати, що Польща мала і сповняла яку-небудь місію на Сході? А оборона Відня через Яна Собеського, на котру поляки так люблять покликуватися як на найвищий тріумф своєї місії, була, по-перше, єдиничним фактом, котрий нічого не доказує в користь будучої реставрації Польщі, по-друге, була актом більше фантазії і чувства, ніж політичного розуму, а по-третє, була актом настільки припізненим, що коли б Польща до того часу сповняла була належито свою місію, то, певно, не потрібно б було Собеському бігати під Відень, бо турки могли б бути вже так ослаблені, що й не подумали б про напад на далекий Відень.