Jules Verne - Таємничий острів

Передусім інженер збирався продовжити вчорашні спостереження, визначивши висоту гранітної кручі над рівнем моря.

– Вам, мабуть, знадобиться такий самий, як учора, кутомірний інструмент? – спитав інженера Герберт.

– Ні, хлопче. Ми зробимо це інакше, але не менш точно.

Сміт знайшов тонку пряму жердину і виміряв її довжину за своїм зростом, який він знав достеменно. У жердині виявилося рівно дванадцять футів. Герберт за вказівкою інженера виготовив висок, тобто, простіше кажучи, прив’язав камінець-тягарець до кінця довгої ліани.

За двадцять кроків від смуги прибою і приблизно за п’ятсот від прямовисної гранітної кручі Сміт устромив жердину на два фути в пісок і за допомогою виска виставив цей примітивний перпендикуляр до лінії горизонту. Потім він ліг на пісок і відповз назад на таку відстань, щоб його око могло одночасно бачити самий кінчик жердини і гребінь гранітної кручі. Знайдену в такий спосіб точку він позначив на піску камінцем.

Далі інженер спитав Герберта:

– Ти ще не забув властивостей двох подібних трикутників?

– Авжеж. Їхні відповідні сторони пропорційні.

– Отож, як бачиш, я побудував два подібні трикутники. Обидва вони прямокутні. У меншого з них катети – відстань від камінця до жердини і висота жердини; за гіпотенузу йому слугує промінь мого зору. У більшого трикутника катети – відстань від гранітної стіни до того самого камінця та висота гранітної стіни, яку ми маємо визначити. Гіпотенузою ж, як і для меншого, буде промінь мого зору, тобто продовження гіпотенузи першого трикутника.

– Атож, містере Сміт, я зрозумів! – вигукнув Герберт. – Як відстань від камінця до жердини пропорційна відстані від камінця до кручі, так і висота жердини пропорційна висоті кручі! Правильно?

– Усе правильно, Герберте, – усміхнувся інженер. – Отож точно вимірявши перші дві відстані й знаючи висоту жердини, ми можемо за потрійним правилом обчислити висоту гранітної кручі так само точно, ніби ми приклали до неї лінійку.

Обидва горизонтальні катети виміряли тією самою жердиною, що виступала з піску рівно на десять футів. Перший катет – від камінця до місця, де стояла жердина, – дорівнював п’ятнадцяти футам. Другий – відстань від камінця до стіни – був завдовжки п’ятсот футів.

Обчисливши пропорцію, Сміт з’ясував, що висота гранітної кручі дорівнювала трьомстам тридцяти трьом футам з третиною.

Потім він узяв кутомір, який зробив учора і дощечки якого, закріплені поперечною планкою, давали кут схилення Альфи Південного Хреста над обрієм. Кут дорівнював 10°. Отже, загальна кутова відстань між полюсом і горизонтом, з урахуванням 27°, що віддаляють Альфу Південного Хреста від полюса, і з поправкою на висоту плато – їхнього спостережного пункту над рівнем моря, – дорівнювала приблизно 37°. Тобто широту він знайшов.

Тепер залишалося визначити довготу острова. Це обчислення інженер збирався виконати того ж дня опівдні, тобто тоді, коли сонце проходить через меридіан.

День був недільний, і колоністи вирішили присвятити його прогулянці. Снідати домовилися в дюнах, а додому, до Комина, збиралися повернутися пізно ввечері.

О пів на дев’яту ранку маленький загін уже йшов берегом протоки. Узбережжя було всуціль усіяне черепашками різних молюсків, багато з яких могли надзвичайно потішити дослідників природи. Наб несподівано виявив велику мілину, оголену відпливом. Пенкроф і Наб зібрали на ній чимало устриць. Їх склали в сітку, сплетену зі стебел гібіскусу, в якій уже лежав деякий запас провізії для сніданку. Потім колоністи знову попрямували між дюнами й відкритим морем.

Уся ця частина острова до мису Південної щелепи була зовсім дика й безплідна. Пісок, черепашки та уламки скам’янілої лави – ото й усе, що можна тут побачити. Тільки чайки, альбатроси та дикі качки прилітали на цей малоцікавий берег. На качок Пенкроф поглядав з мисливським азартом, навіть пробував збити їх стрілою, але невдало – качки увесь час кружляли в повітрі, не сідаючи, а стріляти в рухому мішень моряк досі не навчився.

– І нащо ми викинули в море з гондоли усю зброю і всі свої інструменти! – із сумом вигукнув моряк.

– Ти забуваєш, Пенкрофе, – відповів йому Герберт, – якби ми не викинули всього цього за борт, то куля нас самих скинула б у море.

– Твоя правда, мій хлопчику, – погодився моряк, – я не подумав про це. – І, згадавши про повітряну кулю, додав: – Уявляю здивування Джонатана Форстера та його супутників, коли вранці вони побачили порожній майдан, з якого зникла припнута куля!