O. Henry - Шляхи долі

– Так, ваша величносте, – відповів Девід. Зітхнувши: – І бджіл над квітами й ще, може, як співали виноградарі на пагорбах.

– Так-так, – нетерпляче сказав король, – може, і їх; але дроздів точно слухали. Вони часто свистіли там, у гаю, правда?

– Ніде так солодко вони не свистять, ваша величносте, як в Ор-е-Луар. Я відважився відтворити їхню пісню в одному зі своїх віршів.

– Можете продекламувати? – охоче запитав король. – Колись давно я слухав дроздів. Якби хтось міг як годиться відтворити їхню пісню – то було б краще за королівство. А вночі ви гнали овець кошару, сідали в мирі та спокої і куштували свій солодкий хліб. То можете продекламувати, вівчарю?

– Там було так, ваша величносте, – сказав Девід з повагою та завзяттям:

– Ваша величносте, якщо ваша ласка, – перебив грубий голос, – я задам цьому віршомазу одне-два питання. У нас обмаль часу. Благаю, вибачте, ваша величносте, якщо моя тривога за вашу безпеку вас ображає.

– Вірність, – сказав король, – герцога д’Омаль давно доведена, і ставити її під сумнів було б образою, – він опустився в крісло, і очі його знову покрила пелена.

– Спочатку, – сказав герцог, – я зачитаю вам листа, який принесли:

«Сьогодні річниця смерті дофіна. Якщо він піде, як завжди, на північну месу, щоб помолитися за душу сина, сокіл завдасть удару, на розі вулиці Еспланад. Якщо це входить у його плани, запаліть червоне світло у верхній кімнаті на південно-західному куті палацу, щоб подати соколу сигнал».

– Селянине, – суворо сказав герцог, – ти чув ці слова. Хто сказав тобі передати це повідомлення?

– Пане герцогу, – щиро мовив Девід, – я скажу вам. Одна леді. Вона сказала, що її мама хвора, і що ця записка приведе її дядька до ліжка хворої. Я не знаю, про що лист, але можу заприсягтися, що вона дуже добра й гарна.

– Опишіть ту жінку, – наказав герцог, – і як ви стали жертвою її обману.

– Опишіть її! – сказав Девід із ніжною усмішкою. – Ви хочете, щоб мої слова сотворили чудо. Що ж, вона зроблена зі світла й тіні. Струнка, як вільха, і така сама граційна. Її очі міняються, якщо довго дивитися в них; то круглі, то наполовину закриті, ніби сонце визирає з-за хмар. З її приходом настає рай на землі; коли ж вона йде геть, настає хаос і пахне цвітом глоду. Вона прийшла до мене на вулицю Конті, будинок двадцять дев’ять.

– Це будинок, – сказав герцог, звертаючись до короля, – за яким ми ведемо спостереження. Завдяки розв’язному язику поета, ми тепер маємо повну картину сумнозвісної графині Кебедо.

– Ваше величносте, пане герцогу, – серйозно мовив Девід, – сподіваюся, мої слова не спричинили ніякої несправедливості. Я дивився в очі тієї леді. Клянусь життям, що вона – ангел, що б там не писало в тому листі.

Герцог уважно на нього подивився. «На тобі перевіримо», – повільно сказав він. «Перебраний на короля, ти сам поїдеш його каретою на месу. Згода».

Девід усміхнувся. «Я дивився в її очі», – сказав він. «Мені вже нічого доводити не треба. Можу довести для вас».

Пів на дванадцяту герцог д’Омаль власними руками запалив червону лампу в південно-західному вікні палацу. За десять хвилин до тієї самої години, Девід, спираючись на його руку, з ніг до голови вбраний, як король, зі схиленою під каптуром плаща головою повільно рушив із королівських палат до карети, яка вже чекала. Герцог допоміг йому сісти й зачинив двері. Карета поїхала своєю дорогою до собору.

У будинку на розі вулиці Еспланад на сторожі чекав капітан Тетро із ще двадцятьма чоловіками, готовий накинутися на конспіраторів, коли ті підоспіють.

Але виглядало, що змовники трохи змінили плани. Коли королівська карета під’їхала до вулиці Крістофер, за квартал до вулиці Еспанад, із бандою своїх царевбивць вилетів капітан Дероль і напав на екіпаж. Вартові на кареті, хоч і здивовані передчасною атакою, спустилися і доблесно вступили в бій. Звуки сутички привабили капітана Тетро, і вони примчали на допомогу. Але тим часом відчайдушний Дероль розчахнув двері королівської карети, наставив зброю на темну постать усередині, і вистрілив.

Коли прибуло підкріплення, вулиця сповнилася криками та скреготом сталі, але налякані коні помчали геть. На подушках лежало мертве тіло бідного фальшивого короля і поета, вбитого кулею з пістоля монсеньйора маркіза Бупертіс.