Ах, чи пробачить їй мосьє, що вона окупувала сходи, але ж туфелька! – неслухняна туфелька! Як шкода! Не хоче триматися зав’язаною. Ах! Якби ж тільки мосьє був таким ласкавим!
Пальці поета тремтіли, коли він зав’язував неслухняну стрічку. Він готовий був утекти від небезпеки, обіцяної її присутністю, але очі стали видовженими й хитрими, як у циганки, і затримали його. Він нахилився через поруччя, стискаючи пляшку кислого вина.
– Ви були таким добрим, – сказала вона, всміхаючись. – Може, мосьє живе в цьому домі?
– Так, мадам. Думаю, так, мадам.
– Може, ще й на третьому поверсі?
– Ні, мадам; вище.
Дама нетерпляче заворушила пальцями.
– Вибачте. Я така делікатна зі своїми питаннями. Мосьє мені вибачить? Звісно ж, не годиться питати, де мосьє мешкає.
– Мадам, не кажіть так. Я живу…
– Ні-ні-ні; не кажіть мені. Тепер я розумію свою помилку. Але не можу втратити інтересу, який відчуваю до цього будинку. Колись я тут жила. Я часто сюди приходжу, щоб помріяти про ті минулі дні. Вас влаштує таке виправдання?
– Дозвольте сказати, що вам не потрібні жодні виправдання, – запинаючись, сказав поет. – Я живу на горішньому поверсі – у маленькій кімнатці, де повертають сходи.
– У тій, що перша? – спитала дама, повертаючи голову.
– В останній, мадам.
Дама зітхнула, ніби з полегшенням.
– Не буду вас більше затримувати, мосьє, – сказала вона, округляючи очі та надаючи їм простодушного виразу. – Дбайте про будинок. Як шкода! Мені залишилися від нього лише спогади. Прощайте, і прийміть мою вдячність за вашу чемність.
Вона пішла, залишаючи за собою усмішку й слід солодких парфумів. Девід піднявся сходами, як уві сні. Але він прокинувся, й усмішка з парфумами його не покидали. Ця леді, про яку він нічого не знав, надихала його на рядки про очі, пісні про любов із першого погляду, оди в’юнкому волоссю і сонети про туфельки на струнких ногах.
Він, напевно, справді поет, бо про Івон було забуто; ця нова чарівність приковувала його своєю свіжістю і грацією. Тонкий аромат її парфумів наповнював його дивними емоціями.
Одної ночі троє осіб зібралися довкола столу в кімнаті на третьому поверсі того самого будинку. Три крісла та стіл зі запаленою свічкою на ньому були єдиними меблями в кімнаті. Один із них був високий чоловік вбраний у все чорне. На обличчі він мав вираз насмішкуватої гордості. Кінчики його закручених вусів діставали мало не до очей. Також серед них була дама, молода й вродлива, з очима, які могли були то круглими й простодушними, як у дитини, то видовженими й хитрими, як у циганки, але тієї миті були палкі й честолюбні, як у будь-якого конспіратора. Третій був чоловік дії, боєць, прямолінійний і нетерплячий службовець, який дихав вогнем і сталлю. До нього зверталися капітан Дероль.
Цей самий чоловік вдарив по столу кулаком і сказав, зі стримуваною жорстокістю:
– Цієї ночі. Цієї ночі, коли він ітиме на опівнічну месу. Мені набридли змови, які ні до чого не ведуть. Набридли сигнали, коди, таємні зібранні й ця тарабарщина. Будьмо чесними зрадниками. Якщо Франція має його позбутися, то вб’ємо його відкрито, а не полюватимемо й влаштовуватимемо пастки. Я кажу, цієї ночі, і за свої слова відповідаю. Я все зроблю своїми руками. Цієї ночі. Коли він ітиме на месу.
Дама звернула на нього щиросердний погляд. Жінка, як би вона не любила змови, має завжди схилитися перед відвагою. Високий чоловік погладив закручений вус.
– Дорогий капітане, – сказав він могутнім голосом, згладженим манерами, – цього разу я з вами згоден. Чеканням нічого не добитися. У палаці є досить наших охоронців, щоб наша затія була безпечною.
– Цієї ночі, – повторив капітан Дероль, знову вдаривши по столу. – Ви мене чули, маркізе; я все зроблю своїми руками
– Але зараз, – повільно мовив велет, – постає питання. Треба передати повідомлення нашим партизанам у палаці й погодити сигнал. Королівський екіпаж має супроводжувати наша найвідданіша людина. Якого посланця о такій годині пропустять аж до південного входу? Там дислокується Рібо; як тільки йому передадуть повідомлення, усе піде, як слід.
– Я передам повідомлення, – сказала дама.
– Ви, графине? – сказав маркіз, піднявши брови. – Ваша відданість велика, ми це знаємо, але…
– Слухайте! – вигукнула дама, піднімаючи руки й кладучи їх на стіл, – на мансарді цього будинку живе юнак із провінції, такий самий простодушний і чуйний, як ягнята, яких він там доглядав. Я його кілька разів зустрічала на сходах. Я розпитала його, бо боялася, що він може жити надто близько до кімнати, в якій ми звичайно збираємося. Він буде моїм, варто мені тільки цього захотіти. Він пише вірші на мансарді, і, думаю, мріє про мене. Він зробить, як я скажу. Він передасть повідомлення в палац.
Читать дальше