O. Henry - Шляхи долі

Маркіз став з крісла й вклонився. «Ви не дали мені закінчити речення, графине», – сказав він. «Я збирався сказати: «Ваша відданість велика, але ваш розум і чари – незмірно більші».

Поки конспіратори вирішували свої справи, Девід відшліфовував рядки, написані до його amorette d’escalier . Він почув невпевнений стукіт у двері й із трепетом відчинив їх; за дверима він побачив її, з очима круглими й простодушними, як у дитини.

– Мосьє, – видихнула вона, – Я прийшла до вас у горі. Я вірю у вашу доброту та чесність і не знаю, до кого ще звернутися по допомогу. Як я мчала вулицями, переповненими франтами! Мосьє, моя мама вмирає. Мій дядько – капітан охорони королівського палацу. Хтось мусить його привести. Чи можу я сподіватися…

– Мадемуазель, – перебив її Девід, з очима сяючими бажанням їй прислужитися, – ваші сподіванням стануть моїми крилами. Скажіть, як я можу до нього пробратися.

– Йдіть до південних воріт – запам’ятайте, саме до південних воріт – і скажіть охоронцям: «Cокіл вилетів з гнізда». Вас пропустять, і тоді йдіть до південного входу в палац. Повторіть ті самі слова й передайте цей лист тому чоловікові, який відповість: «Хай б’є, коли хоче». Це пароль, мосьє, який мені довірив мій дядько, бо тепер, коли в країні заворушення і ведуться змови проти короля, ніхто без нього не може пройти в палац після настання ночі. Якщо ваша ласка, мосьє, віднесіть йому цей лист, щоб мама побачила його востаннє, перш ніж заплющити очі.

– Давайте його мені, – охоче сказав Девід. – Але як я можу допустити, щоб ви поверталися додому самі в такий пізній час? Я…

– Ні-ні – летіть. Кожна хвилина на вагу золота. Колись, – сказала дама, очі її при цьому видовжилися і стали хитрі, як у циганки, – я спробую віддячитися вам за вашу доброту.

Поет взяв лист під пазуху й помчав униз сходами. Дама, коли він пішов, повернулася до кімнати внизу.

Виразні брови маркіза виражали запитання.

– Він пішов, – сказала вона, – так само швидко й тупо, як одна з його овечок, щоб доставити лист.

Стіл знову затрусився від удару кулака капітана Дероля.

– Святі угодники! – вигукнув він, – Я забув свої пістолі! Чужим я не довіряю.

– Візьми цей, – сказав маркіз, виймаючи з-під плаща блискучу зброю, прикрашену срібною різьбою. – Кращого не знайти. Але гляди за ним, бо на ньому мій герб, а мене вже й так підозрюють. Цієї ночі мене чекає далека дорога. Завтра я маю бути у своєму палаці. Після вас, дорога графине.

Маркіз погасив свічку. Дама, закутана в плащ, і два джентльмени тихенько спустилися сходами й злилися з натовпом, який тинявся тротуаром на вулиці Конті.

Девід поспішав. Біля південних воріт королівської резиденції до грудей йому приставили алебарду, але він її відхилив зі словами: «Сокіл вилетів з гнізда».

– Проходь, брате, – сказав охоронець, – але давай швидко.

На південних сходах до палацу його знову поривалися схопити, але знову mot de passe зачарував сторожу. Один із них виступив уперед і почав: «Хай вдарить…», але тут сторожі заметушилися. Чоловік із проникливим поглядом і солдатською ходою несподівано протиснувся поміж них і схопив листа, якого Девід тримав у руці. «Пройдіть зі мною», – сказав він і повів його у велику залу. Там він розірвав конверт і прочитав листа. Він кивнув чоловікові в уніформі офіцера мушкетерів, який проходив повз. «Капітане Тетро, арештуйте сторожу з південного входу та з південних воріт. Поставте на їхнє місце людей, які засвідчили свої вірність». До Девіда він сказав: «Пройдіть зі мною».

Він повів його через коридор і передпокій до просторої кімнати, де на великому, обшитому шкірою кріслі в глибокій задумі сидів меланхолійний, чоловік, вбраний у темну одіж.

– Ваша величносте, я вам казав, що в палаці аж кишить зрадниками та шпигунами, як каналізація – щурами. Ви думали, ваша величносте, що це все моя уява. А цей чоловік пройшов просто через ваші двері за їхньої мовчазної згоди. Він ніс лист, який я перехопив. Я привів його сюди, щоб ваша величність не думали далі, що моя запопадливість – зайва.

– Я його опитаю, – сказав король, заворушившись у кріслі.

Він подивився на Девіда очима під важкими повіками. Поет зігнув коліна.

– Звідки ви? – спитав король.

– З Верною, що у провінції Ор-е-Луар, ваша величносте.

– А чим ви займаєтесь у Парижі?

– Я… я поет, ваша високосте.

– Що ж ви робили у Верної?

– Глядів батькову отару.

– Ах! У полі!

– Так, ваша величносте.

– Ви жили в полі; виходили прохолодним ранком і лежали на ложі з трави. Отара паслася собі на схилі; ви пили з живого джерела; їли солодкий чорний хліб у затінку й слухали, не сумніваюся, дроздів у гаю. Так, вівчарю?