O. Henry - Шляхи долі

– На інший кінець столу, – вигукнув він, – навіть вівчар може спустити гачок. Не багатьом, однак, випадає честь вмерти від руки де Бупартіса.

Вівчар і маркіз стали один навпроти одного на краях довгого столу. Власник дому, якого кинуло в жар від страху, схопив ротом повітря і, затинаючись, сказав: «М-м-монсеньйоре, заради Христа! Не в моєму будинку! Не проливайте кров – це ж прожене мені клієнтів…» Загрозливий погляд маркіза змусив його прикусити язика.

– Боягузе, – вигукнув пан із Бупартіса, – спробуй не цокотіти зубами й подай нам сигнал, якщо зумієш.

Коліна господаря припали до землі. Він не мав слів. Навіть жодного звука не міг зі себе видобути. Жестами він молив про мир для свого дому та клієнтів.

– Я подам сигнал, – сказала чистим голосом панна. Вона підійшла до Девіда й солодко його поцілувала. Її очі ясно блистіли, а до щік повернувся колір. Вона стала під стіною, і чоловіки направили одне на одного пістолети, готові до сигналу.

– Un-deux-trois !

Постріли пролунали майже одночасно, так що свічки замерехтіли всього раз. Маркіз стояв і всміхався, розчепіривши пальці лівої руки на столі. Девід встояв і дуже поволі повернув голову, шукаючи очі дружини. А тоді, як одяг падає там, де його повісили, він опустився, зім’ятий, на підлогу.

З криком страху й відчаю овдовіла діва підбігла й схилилися над ним. Вона знайшла його рану, а тоді підвела той самий блідий, меланхолійний погляд.

– У серце, – прошепотіла вона. – О, його серце!

– Ходімо, – прогримів голос маркіза, – в екіпаж! Я не допущу, щоб день застав мене з тобою на руках. Ми тебе ще раз видамо заміж, і за живого чоловіка. За наступного ж, хай він виявиться хоч розбійником, хоч селянином, кого нам тільки підкине дорога. Ходімо вже, в екіпаж!

Маркіз, невблаганний і величезний, дама, знову загорнена в загадковий плащ, вершник зі зброєю – усі рушили до екіпажа, який вже на них чекав. Звук його громіздких коліс рознісся луною по селу, яке мирно спало. У холі «Срібного Графина» розбитий горем власник ламав собі руки над тілом убитого поета, а на столі витанцьовувало полум’я двадцяти чотирьох свічок.

Дорога простягалася ще на десять миль, а далі перетворювалася на головоломку. Праворуч вона з’єднувалася зі ще одною, більшою дорогою. Девід завагався, а тоді звернув ліворуч.

Куди вела дорога, він не знав, але був сповнений рішучості залишити Верной далеко позаду тієї самої ночі. Він проїхав три милі й зрівнявся з великим палацом, який виказував сліди нещодавніх святкувань. Світло горіло в кожному вікні; з великих кам’яних воріт розбігалися в різні сторони сліди коліс, залишені, очевидно, численними гістьми.

Ще за десять миль Девід відчув втому. Він зупинився відпочити й заснув на ложі зі соснових гілок, які лежали при дорозі. Тоді підвівся і продовжив невідомий шлях.

Так п’ять днів мандрував він великою дорогою, спав на ароматних ложах, які йому дарувала природа, або на скиртах, зібраних селянами, їв чорний хліб, яким його гостин-но вгощали, пив зі струмків чи з баклаги щедрих пастухів.

Нарешті він перетнув великий міст і ввійшов в усміхнене місто, яке розчавило чи увінчало більше поетів, ніж решта світу разом взята. Йому перехопило подих, коли Париж тихенько заспівав йому свою вітальну пісню – мелодію голосу, кроків та коліс.

Високо вгорі під піддашком старого будинку на вулиці Конті Девід заплатив за помешкання, сів на дерев’яне крісло й узявся за вірші. Вулиця, яка колись приймала важливих та знатних мешканців, тепер належала тим, хто йде слідом за занепадом.

Будинки були високі й не втратили залишків зруйнованої гідності, але єдиними мешканцями багатьох із них були тільки пилюка та павуки. Поночі від бару до бару доносився дзенькіт сталі й вигуки хуліганів. Там, де раніше жила вишуканість, тепер можна було знайти хіба прогнилу, грубу нестриманість. Але там Девіду вдалося знайти житло собі по кишені.

Одного дня по обіді він повертався з вилазки в нижчий світ, з хлібом, сиром і дешевим вином. На сходах він зустрів – чи, радше, наштовхнувся на, бо та сиділа на сходинці – молоду жінку такої вроди, яка перевершувала уяву поета. Вільний, темний плащ розкрився і відкрив розкішну сукню. Вираз в її очах мінявся з плином думок у неї в голові. Однієї миті очі в неї були круглі й простодушні, як у дитини, а наступної – видовжені й хитрі, як у циганки. Одна рука припідняла сукню, відкриваючи маленьку туфлю на високому каблуці з розв’язаними стрічками. Така вона була небесна, не годилося їй нахилятися, їй годилося хіба зачаровувати та командувати! Може, вона побачила Девіда й чекала, щоб він їй допоміг.