O. Henry - Шляхи долі

– Ах! – вигукнув голос згори. – Десять тисяч вибачень, мій пане. Я не знав – така пізня година – двері негайно відчинять, і вважайте дім у розпорядженні мого пана.

Девід зійшов з екіпажа вслід за маркізом. «Допоможіть пані», – наказали йому. Поет підкорився. Він відчув, як тремтить її рука, коли він допомагав їй спускатися. «У дім», – була наступна команда.

Вони опинилися в довгій їдальні таверни. По всій довжині простягався великий дубовий стіл. Джентльмен-велет всівся в крісло з ближчого краю кімнату. Панна занурилася в крісло під стіною, ніби страшенно виснажена. Девід стояв, гадаючи, як йому краще вийти й продовжити свій шлях.

– Мій пане, – сказав власник будинку, – вклоняючись аж до підлоги, – якби я знав, що мені випаде така честь, я б якось підготувався. Ось в-вино, і холодна птиця, і м-мможе…

– Свічки, – сказав маркіз, жестикулюючи пальцями пухкої білосніжної руки.

– Т-так, пане, – він приніс дюжину свічок, запалив їх і розставив на столі.

– Якщо добродій зволить покуштувати бургундського – он є бочечка…

– Свічки, – сказав добродій, розчепіривши пальці.

– Ну звичайно – миттю – лечу, мій пане.

Ще дюжина свічок освітили залу. Пишні об’єми маркіза перевалювалися через бильця крісла. З ніг до голови він був вбраний у добротну чорну одіж, тільки на зап’ястях і на шиї визирали сніжно-білі рюші. Навіть рукоятка та піхви його меча були чорні. На обличчі він мав вираз насмішкуватої гордості. Кінчики закручених вусів діставали мало не до очей.

Панна сиділа нерухомо, і тепер Девід побачив, що вона молода, вродлива, і врода її приваблива й зворушлива. Поки він роздумував про її гарний, але нещасний вигляд, знову прогримів голос маркіза, який його налякав.

– Яке вас звати і чим ви займаєтеся?

– Девід Міньйо. Поет.

Вуса маркіза ще більше закрутилися до очей.

– На що ви живете?

– Я також пастух; я стеріг отару батька, – відповів Девід, високо піднявши голову, але щоки його зашарілися.

– Тоді слухай, вівчар і поет, яку долю ти на себе накликав цієї ночі. Ця панна – моя племінниця, мадемуазель Люсі де Варан. Вона – шляхетного походження, і має у своєму розпорядженні десять тисяч франків на рік. Що стосується її привабливості – можете бачити самі. Якщо такі дані влаштовують ваше вівчарське серце, тільки скажіть – і вона стане вашою дружиною. Не перебивайте мене. Сьогодні ввечері я відвозив її в палац графа де Вільмора, якому була обіцяна її рука. Прийшли гості, священик чекав; шлюб із чоловіком, який підходив їй за статусом і статком, мав от-от бути укладений. А біля вівтаря ця юна леді, така лагідна й покірна, кинулася на мене, як леопард, звинуватила в жорстокості й злочинності, і розірвала – просто перед враженим священиком – дану за неї обітницю. Я тієї миті поклявся тисячею чортів, що вона вийде за першого ж чоловіка, якого ми зустрінемо після того, як виїдемо з палацу, неважливо, буде це принц, шахтар чи злодій. Ви, вівчарю, стали першим. Мадемуазель повинна вийти заміж сьогодні ж. Якщо не за вас, то за когось іншого. Маєте десять хвилин на прийняття рішення. Не докучайте мені питаннями. Десять хвилин, вівчарю; час пішов.

Маркіз голосно тарабанив пальцями по столу. Він занурився в завуальоване чекання. Ніби якийсь великий дім позачиняв вікна й двері перед чиїмсь приходом. Девід заговорив би, але його зупиняла велетова манера триматися. Тому натомість він став перед кріслом пані й вклонився.

– Мадемуазель, – сказав він і здивувався, як легко в нього з язика злітають слова перед такою красою та вишуканістю. – Ви чули, що я пастух. Часами я також уявляю з себе поета. Якщо поета виказує поклоніння перед красою, то зараз я дуже навіть почуваюся поетом. Чи можу я вам якось прислужитися, мадемуазель?

Молода жінка підвела на нього погляд сухих, скорботних очей. Його чесне, сяюче обличчя, яке у зв’язку з поважністю пригоди набуло серйозного виразу, його сильна, пряма постать і співчуття в блакитних очах, мабуть, і її неминуча потреба в доброті та допомозі, яких їй давно бракувало, розтопили її і з очей в неї нараз покотилися сльози.

– Мосьє, – сказала вона тихим голосом, – ви здаєтеся мені чесним і добрим. Це мій дядько, брат мого батька, і мій єдиний родич. Він любив мою матір і ненавидить мене, бо я схожа на неї. Він перетворив моє життя на нескінченний кошмар. Я боюся одного його погляду й ніколи раніше не насмілювалася його не послухатися. Але сьогодні він збирався віддати мене заміж за чоловіка, втричі старшого за мене. Вибачте, мосьє, що виливаю на вас власні неприємності. Ви, звісно, відмовитися чинити те божевілля, до якого він вас штовхає. Але дозвольте мені подякувати вам хоча б за ваші благородні слова. Зі мною давно ніхто не говорив.