O. Henry - Шляхи долі

– Напишіть йому, – сказав Девід, – Шкода, що ви раніше про це не сказали.

Зі сходом сонця наступного ранку він вже був на шляху в Дре, зі в’язкою дорогоцінних віршів за пазухою. Ополудні він змахнув пил із черевиків під дверима мосьє Бріля. Той вчений чоловік розірвав печатку на листі мосьє Папіно й поглинув зміст листа через свої блискучі окуляри, як сонце витягує воду. Він повів Девіда у свій кабінет і посадив на невеличкий острівець у морі книжок.

Мосьє Бріль мав совість. Він не відступив перед масою скручених рукописів завтовшки з довжину пальця, а розгладив їх на коліні й узявсяв читати. Мосьє Бріль нічого не залишав поза своєю увагою і свердлив поглядом всю цю купу, як черв’як впивається в горіх у пошуках ядра.

Девід тим часом сидів без діла й тремтів від вигляду такої кількості літератури. У нього аж у вухах гуділо. У нього не було ні мапи, ні компаса, щоб зорієнтуватиися в цьому морі. Півсвіту, думав він, пише книжки.

Мосьє Бріль добрався до останньої сторінки. Тоді зняв окуляри й протер їх хустинкою.

– Як там мій старий друг Папіно? – спитав він.

– Здоровий, як дуб, – сказав Девід.

– Скільки у вас овець, мосьє Міньйо?

– Три сотні й ще дев’ять було вчора, коли їх лічив. Нещаслива отара. До такої кількості ми дійшли від восьмиста п’ятдесяти.

– Ви маєте жінку, дім і живете в добрі. Вівці дали вам досить прибутку. Ви ходили з ними в поле, жили на свіжому повітрі та їли солодкий хліб насолод. Вам всього лиш треба було пильнувати й лежати на лоні природи, слухаючи свист дроздів у гаю. Я маю рацію?

– Так і було, – сказав Девід.

– Я прочитав усі ваші вірші, – продовжив мосьє Бріль, а його погляд блукав морем книжок, наче він думав, куди далі вести корабель. – Подивіться крізь он-те вікно, мосьє Міньйо; скажіть, що ви бачите на тому дереві.

– Бачу ворона, – сказав Девід.

– Це птах, – сказав мосьє Бріль, – який допоможе мені ухилитися від виконання обов’язку. Ви знаєте цього птаха, мосьє Міньйо; це філософ небес. Він щасливий у тому, що схиляється перед своєю долею. Немає іншого птаха, настільки радісного, як цей, з його примхливим поглядом і хвацькою ходою. Поля дають йому все, чого він бажає. Він ніколи не побивається, що його пір’я не сіре, як в іволги. Ви, напевно, чули, мосьє Міньйо, яким музичним талантом обдарувала його природа. Думаєте, соловей почувається щасливішим?

Девід підвівся. Ворон закаркав зі свого дерева.

– Дякую, мосьє Бріль, – сказав він поволі. – То серед всіх тих ворон не було ні одного соловейка?

– Я б його не упустив, – зітхнувши, сказав мосьє Бріль. – Я прочитав кожне слово. Живіть своєю поезію, чоловіче, і більше не намагайтеся її писати.

– Дякую, – знову сказав Девід. – Тепер я повертаюся до своїх овець.

– Може, ви пообідаєте зі мною, – сказав вчений муж, – і тоді б я детальніше все пояснив?

– Ні, – сказав поет, – мені пора повертатися в поле й каркати між своїх овець.

Він поплентався дорогою у Верною з віршами за пазухою. Коли він дійшов до села, то звернув у крамницю Цайґлера, єврея з Вірменії, який торгував усім, що міг роздобути.

– Друже, – сказав Девід, – вовки докучають моїм вівцям, мені треба купити зброю, щоб їх відігнати. Що ти можеш мені запропонувати?

– Поганий день у мене, друже Міньйо, – сказав Цайґлер, розводячи руками, – бо я, очевидно, маю продати тобі зброю, яка не принесе й десятої частини своєї ціни. Тільки минулого тижня я купив у торговця віз всякого добра, яке він роздобув на розпродажі королівських речей. Продавали майно з палацу одного великого пана – забув його титул – якого вигнали через змову проти короля. Була там і зброя. Пістоль – ох, зброя гідна принца! Для тебе, друже Міньйо, усього сорок франків. Але, може, аркебуза…

– Підходить, – сказав Девід, кидаючи гроші на прилавок. – Він заряджений?

– Я заряджу, – сказав Цайґлер. – А ще за десять франків дам порох і кулю.

Девід запхав пістоль під плащ і рушив додому. Івон там не було. Останнім часом вона взяла за звичку ходити по сусідах. Але в печі на кухні горів вогонь. Девід відчинив двері й вкинув вірші в розжарене вугілля. Вони запалали з неприємним звуком.

– Пісня ворона! – сказав поет.

Він пішов на горище й зачинився там. У селі стояла тиша, тому багато людей чітко почули рев пістоля. Вони кинулися на звук і побачили, що зі сходів стелиться дим.

Чоловіки поклали тіло поета на ліжко, незграбно прикриваючи пошматоване пір’я бідного чорного ворона. Жінки торохтіли, як їм його шкода. Хтось побіг розказати Івон.