О. Генрі - Круговерть

Міністр задзвонив, і помічник із літерами Ей-Ді-Tі [20] ADT (American District Telegraph) – американський районний теле- граф. на картузі хутко зайшов до покою.

– Принесіть мені «список В» інвентаризації стрілецької зброї», – звелів господар кабінету.

Помічник миттю повернувся з надрукованим документом. Міністр уважно його вивчив.

– Бачу, – зазначив він, – що на складі № 9 урядових запасів лежать дві тисячі карабінів Вінчестера, які замовив султан Марокко, але забув переказати гроші за своє замовлення. У нас такі правила, що гроші потрібно платити наперед. Мій любий Келлі, ваш приятель, генерал Фалькон, матиме вказану кількість зброї, якщо він цього бажає, за ціною виробника. І ви, сподіваюся, даруєте мені, якщо я негайно закінчу нашу розмову. Бо я з хвилини на хвилину чекаю японського міністра та Чарльза Мерфі [21] Чарльз Мерфі – тодішній лідер демократичної партії. !

Ця розмова мала гарячі наслідки. Генерал був глибоко вдячний своєму шанованому знайомому пану Келлі. Крім цього, спритний «міністр оборони» був пильно зайнятий упродовж наступних двох днів, купуючи порожні скрині від гвинтівок і заповнюючи їх цеглою, які потім поклали на складі, орендованому зумисне для цієї мети. А коли генерал повернувся до готелю «Еспаньйол», пані О’Браєн підійшла до гостя, відірвала нитку з лацкана його маринарки й зронила:

– Послухайте, сеньйоре, не хочу «втручатися», але що цьому хулігану з мавп’ячим обличчям, котячими очима та довгою шиєю потрібно від вас?

– Sangre de mi vida [22] Sangre de mi vida! ( ісп .) – крове мого серця! ! – вигукнув генерал. – Неможливо, щоб ви таке казала про мого доброго приятеля сеньйора Келлі.

– Ходімо в садочок, – запропонувала пані О’Браєн. – Я хочу побалакати з вами.

Уявімо, що минула година.

– І ви кажете, – не вірив генерал, – що за 18 тисяч доларів можна придбати меблі для будинку та винайм на один рік із таким прекрасним садом, який нагадує патіо моєї cara [23] Сara ( ісп .) – кохана. Колумбії?

– І це ще буде дешево, – зітхнула молодиця.

– Ah, Dios ! – видихнув генерал Фалькон. – Що мені війна та політика? Це місце є раєм. Моя країна має й інших відважних героїв, щоб продовжувати боротьбу. Що для мене слава й убивства представників народу? Ніщо. А тут я знайшов янгола. Купімо ж готель «Еспаньйол», і ви будете моєю, а гроші не будуть марно витрачені на зброю.

Пані О’Браєн опустила свою світлу голівоньку на плече колумбійського патріота.

– О, сеньйоре, – зітхнула вона щасливо, – ви просто жахливі!

За два дні в час, призначений для передачі зброї генералу, на орендованому складі вже поскладали скрині з уявними карабінами, і на них сидів «міністр оборони», очікуючи, що його приятель Келлі приведе туди жертву.

Пан Келлі поквапився призначеної години до готелю «Еспаньйол». Він застав генерала за столом, коли той робив якісь підрахунки.

– Я вирішив, – заявив генерал, – не купувати зброю. Я сьогодні придбав цей готель, і саме в ньому відбудеться шлюбна церемонія генерала Перріко Хіменеса Віллабланка Фалькона з мадам О’Браєн.

Панові Келлі аж дух перехопило.

– Ах, ти стара голомоза бляшанка для вакси, – зашипів він, – та ти шахрай, ось хто ти! Бо ти купив пансіон за гроші, які належать твоїй проклятій країні, де б вона не була.

– Ах, – зронив генерал, роблячи підсумок у стовпчику, – це те, що ви називаєте політикою. Війна та революція – речі неприємні. Авжеж. І не надто добра справа завжди крокувати за Мінервою. Аж ніяк. Набагато приємніше утримувати готелі та ніжитися з цією Юноною. Ах які ж у неї золоті кучерики!

Пан Келлі мало не задихнувся.

– Ах, сеньйоре Келлі! – правив далі генерал пристрасно і поцікавився: – Ви ніколи не куштували рагу з яловичини, яке готує мадам О’Браєн?

Монтегю Сілвер, найметикуватіший волоцюга та шахрай на всьому Заході, якось сказав мені в Літл-Року:

– Якщо ти колись втратиш розум, Біллі, і станеш занадто старим, щоб вдаватися до чесного шахрайства серед дорослих людей, перебирайся до Нью-Йорка. На Заході легковіри народжується щохвилини, але в Нью-Йорку вони з’являються цілими табунами, їх там не злічити!

За два роки я виявив, що не можу згадати навіть імен російських адміралів і помітив кілька сивих волосинок над своїм лівим вухом. І нарешті второпав, що для мене настав час прислухатися до поради Сілвера.

Якось я швендяв по Нью-Йорку опівдні та завернув на Бродвей. І там наштовхнувся на Сілвера власною персоною, одягненого в просторі шати, котрий притулився до стіни готелю і полірував півмісяці на нігтях батистовою хустинкою.