О. Генрі - Круговерть

У затишному кабінеті сиділа пані О’Браєн, власниця закладу. Вона мала світле – ні, бездоганно біляве волосся. Щодо іншого, то вона була люб’язна й мала видатні форми. Генерал Фалькон підмів своїм капелюхом із широкими крисами підлогу й вичавив кілька іспанських слів, які звучали як петарди, що ляскають у вогні.

– Іспанець чи даґо [15] Даґо – загальна назва італійців, португальців і південноамериканців латинської раси. ? – чемно поцікавилася пані О’Браєн.

– Я колумбієць, мадам, – гордо промовив генерал. – І розмовляю іспанською. У вашому вікні написано, що тут балакають іспанською. Як же це?

– Але ж ви тільки-но нею зверталися, чи не так? – зауважила мадам. – А я от не можу.

У готелі «Еспаньйол» генерал Фалькон попросив кімнату й облаштувався в ній. Під вечір він вийшов на вулицю, щоб побачити дива цього гамірного міста Півночі. Коли він прошкував, то згадував дивовижне золоте волосся мадам О’Браєн.

«Це тут, – сказав сам собі генерал, без сумніву, своєю мовою, – має жити найвродливіша сеньйора на світі. У Колумбії я не бачив таких краль серед наших красунь. Але ж ні! Не генералові Фалькону думати про вроду. Моя відданість належить моїй країні».

На розі Бродвею та Малої Ріалто генерал розгубився. Вуличний рух здивував його, а решітка одного автомобіля штовхнула його на віз, навантажений апельсинами. Водій таксі ледь не наїхав на нього й вилив на голову гостя міста ціле цеберко прокльонів. Генерал дістався до тротуару й знову отетерів, коли свист від деко для арахісу гаряче дмухнув йому вухо.

– Yalgame Dios [16] Yalgame Dios ( ісп .) – присягаюся Господом! ! Яке ж пекельне це місто!

Коли ж генерал нарешті вибирався з юрби перехожих, неначе поранений якийсь бекас, його примітили одночасно два мисливці. Один із них був «Забіяка» Мак-Ґайр, спортивна система котрого вимагала використання міцної руки й застосування не за призначенням восьмидюймового уламку свинцевої рурки. Іншим мисливцем асфальту був «Павук» Келлі, спортсмен із витонченішими методами.

У нападі на очевидну для них здобич пан Келлі був швидшим. Його лікоть акуратно заблокував натиск пана Мак-Ґайра.

– Вали звідси! – жорстко наказав він. – Я його першим побачив.

Мак-Ґайр утік, наляканий вищим розумом.

– Даруйте, – звернувся пан Келлі до генерала, – але вас трохи пом’яли в натовпі, еге ж? Дозвольте мені вам допомогти.

Він підняв капелюх генерала й струсив із нього пил.

Методи пана Келлі не могли не досягти успіху. Генерал, здивований і збентежений гамірними вулицями, вітав свого визволителя як кабальєро з якнайбезкорисливішим серцем.

– Я б волів, – зауважив генерал, – повернутися до готелю О’Браєна, в якому зупинився. Каррамба! Сеньйоре, яке галасливе місто цей ваш Нуева Йорк!

Ввічливість пана Келлі не дозволила б покинути шанованого колумбійця наражатися на небезпеку повернення без супроводу. Біля дверей готелю «Еспаньйол» вони зупинилися. Трохи нижче на протилежному боці вулиці засяяла скромна підсвічена вивіска «Ель-Реф’юджіо». Пан Келлі, котрий знав усі вулиці без винятку, називав це місце «притулком для даґо». Усіх іноземців пан Келлі класифікував за двома категоріями – даґо та французи. Він запропонував генералу податися туди та закріпити їхнє знайомство, що ґрунтувалося на ще не застиглому фундаменті.

За годину генерал Фалькон і пан Келлі ще сиділи за столиком у куточку змовників «Ель-Реф’юджіо». Між ними стояли пляшки та склянки. Удесяте генерал довіряв таємниці своєї місії до Estados Unidos [17] Estados Unidos ( ісп .) – Сполучені Штати. . Він тут, заявив прибулець, щоб купити зброю – дві тисячі карабінів Вінчестера – для колумбійських революціонерів. У його кишені був чек із Карфаґенського банку на 25 тисяч доларів. За іншими столиками інші революціонери також гучно лементували про свої політичні таємниці своїм товаришам-змовникам; але ніхто не був таким галасливим, як генерал. Він грюкав по столу, вимагав, щоб принесли ще вина, верещав своєму супутнику, що його доручення було таємним, і про нього не повинна знати жодна жива душа. Сам пан Келлі був схильний до доброзичливого ентузіазму. Він схопив руку генерала через стіл.

– Монсеньйоре, – зронив він серйозно. – Не знаю, де ця ваша країна, але я – за неї. Гадаю, вона входить до Сполучених Штатів, адже всі поети та шкільні вчительки називають нас Колумбією. Вам дуже пощастило, що ви зустріли мене цього вечора. Я єдина людина в Нью-Йорку, котра може залагодити цю справу для вас. Міністр оборони США – мій найкращий приятель, він зараз у місті, і завтра я з ним побачуся задля вас, а тим часом, монсеньйоре, добре заховайте чеки до своєї внутрішньої кишені. Завтра я зайду за вами й заведу до міністра. Адже мова не про округ Колумбія, про який ви кажете, чи не так? – підсумував пан Келлі з раптовим сумнівом. – Ви не зможете його захопити за допомогою двох тисяч карабінів, адже це пробували й із більшою кількістю амуніції.