Джек Лондон - Місячна долина

– Знаєте, – сказав він, – мені страшенно подобаються ваші зуби. Вони такі білі й рівні, але й не дрібні, як у дитинчат. Вони… вони саме такі, як треба, і пасують до вашого обличчя. Таких гарних зубів я ще в жодної дівчини не бачив! Слово честі, – почуваюся, немов який голодняк, дивлячись на них! Отак би й поїв їх – такі вони гарні!

Опівночі, залишивши Берта й Мері, що ніяк не могли натанцюватись, Біллі й Сексон подалися додому. Він настояв на тому, щоб не засиджуватись, і дорогою пояснив, чому саме:

– Бокс навчив мене берегти свої сили, – почав він. – Наш брат не може цілісінький день працювати, а потім до світу танцювати, і щоб не перевестися. Те саме й з випиванням. Я зовсім не янгол. Я теж колись напивався. Отож-бо знаю, що це таке. Випити я люблю. Люблю пиво, знаєте – такими великими кухлями; але ніколи не видудлюю досхочу. Я вже пробував, та переконався, що то кепська річ. Ось хоч би й цей довготелесий здоровило, що причепився до нас. Я б уже дався йому взнаки, якби до того дійшлося. Звісно, він таки, нівроку йому, галабурдник, але тут ще й пиво його підгарячило. Я це одразу помітив, – тож і всипав би йому бобу, не змигнувши. Фізичний стан людини – то найголовніше.

– Але ж він такий здоровань, – заперечила Сексон. – Його кулаки вдвоє більші за ваші.

– Кулаки – це дурниця. Важливо те, що криється за ними. Він би на мене накинувся, мов звір. Якби я його не зміг подужати одразу, я б ухилявся, оборонявся, вичікував. Це знесилило б його дощенту: серце сплохувало б, дихання – все, а тоді я б його пальцем поклав. І він і сам це добре знає.

– Досі мені не доводилося зустрічатися з боксерами, – сказала Сексон, помовчавши. – Ви перший.

– Та я вже давно не боксер, – хапливо заперечив Біл. – Ще однієї речі навчив мене бокс – що треба його кинути. Даремна праця. Сучать тебе, крутять, доки твоє тіло, м’язи, все, все стане міцне й пружне, а шкіра – гладенька, як шовк; здається, проживеш сто років з таким здоров’ям; аж раптом – вилізеш колись з-під каната на ринг, зробиш із двадцять клятих раундів з якимось дужим парубчаком, і за ті двадцять раундів пошарпаєш унівець увесь свій шовк; гульк – і вкоротиш собі віку на цілий рік! А часом то й на п’ять років, а то й на піввіку; трапляється, що й з місця не підведешся. Я стежив за боксерами. Буває – хлопець дужий, як бик, а не минуло й року – вмирає від сухот або запалення нирок, чи з якої іншої хвороби. То що ж тут путнього? Адже ж ні за які гроші не купиш того, що загубив. Ось чому я покинув бокс і знову за хурщика. Я набув собі цього шовку й хочу його якнайдовше зберегти, – ото й усе.

– Ви, мабуть, дуже пишаєтеся, що ви найдужчий з чоловіків, – сказала Сексон тихо, сама пишаючись його силою та спритністю.

– Звичайно, це приємно, – відказав він щиро. – Я радий, що спробував боксу, і радий так само, що кинув його… Так, він багато дечого навчив мене; він навчив бути обережним і стримувати себе. О, якби ви знали, яка в мене була колись вдача, – мов сірник, одразу ж спалахую вогнем! Часом я сам себе боявся, – такий був задерій, що й хтозна… Але бокс навчив мене тримати себе в шорах і не робити такого, щоб потім каятися.

– Та ну вас – адже ви найспокійніша, найдобродушніша людина у світі! – заперечила вона.

– Ні-ні, ви помиляєтесь. Постривайте, побачите ще: часом я можу так вибухнути, що й сам не тямлю, що роблю. О, я скаженію одразу, тільки-но попускаю повіддя!

Від цього натяку на те, що їхнє знайомство триватиме й далі, у Сексон щось радісно затріпотіло в грудях.

– Скажіть, – спитав, він, коли вони підходили до її домівки, – що ви збираєтеся робити найближчої неділі?

– Нічого. Поки що нічого не надумала.

– А що б ви сказали, якби я запросив вас поїхати ресоркою на цілий день у гори?

Сексон відповіла не одразу; на мить вона здригнулася з жаху, згадавши свою останню подорож із ковалем, свій страх, стрибок з екіпажа, а тоді довгі милі блукань крізь темряву ночі, у черевичках на тоненьких підошвах, непевними стежками, де кожен камінець різав ноги. І враз радісна хвиля пойняла її всю: цей-бо чоловік обіч неї – зовсім інший.

– Я люблю коні, – промовила вона. – Я люблю їх, здається, навіть більше за танці, тільки я майже нічого про них не знаю. Мій батько їздив на чалому полковому коні. Він же був капітаном кавалерії. Я його ніколи не бачила, але батько мені чомусь завжди ввижається верхи на цьому коні, з шабельтасом та шаблею при боці. Та шабля тепер у мого брата Джорджа, але Том – це мій другий брат, з яким я живу, – каже, що вона належить мені, бо вони обоє від іншого батька. Бачите, Том і Джордж мені брати тільки наполовину, – ми зведенята. Від другого шлюбу моєї матері знайшлася тільки я одна. То був її справжній шлюб… тобто шлюб з любові.