Джек Лондон - Місячна долина

– Звісно, звісно, – завелася Сара. – Я нічого не тямлю, не доросла! Я просто дурепа! Чи то ж слід отак учити матір при дітях? – Розсатанівши, вона повернулася до свого найстаршого, що, як ошпарений, відскочив назад. – Віллі, твоя мати дурна! Чуєш, синку? Твій батько каже, що вона дурепа, – і каже це їй просто в вічі, та ще й перед вами, дітьми! Незабаром почуєш, що твоя мати сказилася, – тож її запроторять у божевільню. Що ти на це скажеш, Віллі? Приємно тобі буде, якщо рідна твоя мати сидітиме у гамівній сорочці, замкнена без світла й сонця, і її битимуть, як негрів-рабів перед війною, Віллі, битимуть, як звичайних чорнопиких негрів! Ось якого ти маєш батечка, Віллі! Ти тільки подумай, Віллі, – мати твоя, що породила тебе, – у божевільні, а навкруги ревуть і кричать біснуваті, а долі лежать ті, кого на смерть запороли нелюди-сторожі, і вапно роз’їдає їхні трупи…

Сара вже не могла спинитися; вона змальовувала страшне майбутнє, що готує їй чоловік, сама себе під’юджуючи, а губи бідному хлопчикові, наляканому загрозою якоїсь незрозумілої катастрофи, почали безгучно тремтіти, і він тихо заплакав. Терпець Сексон увірвався.

– Скажи, на бога, невже ми не можемо пробути разом п’ять хвилин без сварки? – вихопилося в неї.

Сара одразу ж забула про божевільню і круто повернулася до зовиці.

– Хто ж тут свариться? – огризнулася вона. – Досить мені рота роззявити, як ви обоє налітаєте немов ті шуліки!

Сексон безнадійно знизала плечима, а Сара знову накинулася на чоловіка.

– Як тобі твоя сестра миліша за власну жінку, то нащо ти зі мною одружився? На якого чорта понаводила я тобі дітей, робила на тебе рук не покладаючи, ні на що перевелася? І яка за це мені дяка? Тепер я вже навіжена, і цим ти дорікаєш мені перед рідними дітьми!.. А що я маю від тебе? Цікаво мені знати, що ти дав своїй жінці, яка варила й пекла на тебе, прала твоє смердюче шмаття й церувала твої діряві шкарпетки, та ночей не досипала над твоїми виплодками, коли вони хворували! Глянь сюди!

Вона виставила безформну набряклу ногу, взуту у величезний, давно не чищений черевик, на якому суха шкіра давно потріскалась.

– Глянь сюди! Кажу тобі, глянь сюди! – Її хрипкий голос ставав щораз пронизливішим. – Ось оце єдині черевики, що я маю. Я. Твоя жінка. І тобі не сором? Де вже там балакати за три пари? Глянь на цю панчоху!

Їй бракувало слів. Раптом вона знесилено гупнула на ослін біля столу і обвела всіх поглядом, сповненим невимовної злості й розпуки. По тому скочила на ноги, як автомат, налила собі чашку холодної кави й так само поривчасто знову сіла. Немов боячись попекти губи, вона налила в мисочку цієї масної рідини і так і застигла, похмуро дивлячися перед себе. Груди движіли їй уривчасто й конвульсійно.

– Ну, Capo, годі, не хвилюйся, не хвилюйся-бо! – стривожено заспокоював її Том.

Замість відповіді, Сара помалу й дуже обережно, немов доля цілих імперій залежала від певності її рухів, перекинула мисочку на стіл догори дном, так само обережно й помалу піднесла праву руку й дзвінко ляснула сторопілого Тома по щоці. І враз пронизливо, хрипко й монотонно заскиглила несамовитим істеричним голосом, а тоді, плюхнувши, сіла на підлогу. Голосила вона, похитуючись тілом вперед і назад, наче її зігнуло неймовірне горе.

Тихий плач Віллі перейшов у рев, і двоє наляканих дівчаток з новенькими стрічками в косах заревли й собі. Томове обличчя застигло й пополотніло, а на щоці в нього палала червона пляма. Сексон хотіла пожалувати його, але не насміла. Том схилився над жінкою.

– Capo, ти нездужаєш. Хай я проведу тебе до ліжка. Я сам тут попораюсь.

– Не займай мене! Не займай! – закричала вона, дико пручаючись.

– Томе, виведи дітей у двір погуляти. В кожному разі виведи їх звідси, – сказала Сексон; вона сама тремтіла і була бліда. – Йди, Томе, будь ласка, йди. Ось твій капелюх. Я сама заспокою її. Я знаю як.

Залишившись на самоті, Сексон почала хапливо поратися, над силу намагаючись бути спокійною, бо тільки спокоєм можна було вплинути на цю несамовиту жінку, що з криком звивалася на підлозі. Її огидливе голосіння проривалося крізь тонкі стіни будинку не тільки до сусідніх будинків, але й до вулиці і навіть через дорогу. Серце Сексон прикипіло на думку, що Біллі надійде саме під цей галас. До того ж вона була ображена й обурена до глибини душі. Проте, стримуючи себе, Сексон обняла Сару однією рукою, а другою стала помалу й лагідно водити по її чолі та розпатланому волоссі. Нарешті пронизливий невпинний крик трохи вщух. За кілька хвилин хвора лежала вже, важко хлипаючи, у своєму ліжкові, з мокрим рушником на голові й на очах. Сексон і Сара мовчки визнали цей вибух божевілля, як мігрень.