Оскар Вайлд - Публіцистика

Вище я вже зазначав, що суспільство шляхом організації машинної праці перейматиметься насущними потребами, а індивід тим часом перейматиметься питаннями краси. Це не просто необхідність, а єдиний шлях, завдяки якому ми можемо досягти й того, й іншого. Індивід, який мусить робити речі для інших з огляду на їхні потреби й побажання, не має охоти до праці й, відповідно, не може вкласти в неї все найкраще, що в ньому є. З іншого ж боку, якщо суспільство, переважна його частина чи будь-який уряд спробує вказати митцю, що той має творити, то Мистецтво зникне повністю, перетвориться на калькування або ж скотиться до рівня примітивного й ганебного ремесла. Твір мистецтва – це неповторний результат неповторної організації людської душі. Секрет його краси – в неповторності його творця, і аж ніяк не в бажаннях інших людей. І справді, лишень митець починає зважати на бажання інших та намагатися їх вдовольнити, він перестає бути митцем і стає посереднім чи вмілим ремісником, майстром або гендлярем. Він більше не має права називатися митцем. Мистецтво [24] У найзагальнішому значенні мистецтвом називають майстерність, результат якої приносить естетичне задоволення. Енциклопедія Британіка дає таке визначення: «Використання майстерності чи уяви для створення естетичних об’єктів, ситуації або дії, якими можна поділитись з іншими людьми». є найвищим відомим нам проявом Індивідуалізму. Я схиляюся до думки, що це взагалі єдиний відомий нам справжній прояв Індивідуалізму. Злочинність, яку за певних обставин можна було б вважати предтечою Індивідуалізму, неможлива без інших людей та зазіхання на їхню свободу. Вона пов’язана зі сферою дії. А от митець може сам, не зважаючи на інших і не зазіхаючи на чужу свободу, створити щось прекрасне; і якщо він не робить це суто для власного задоволення, ніяким митцем він не є.

Слід зауважити: саме через те, що Мистецтво є найвищим проявом Індивідуалізму, публіка намагається нав’язати йому свою волю – рівною мірою аморальну й безглузду, руйнівну й неприйнятну. У цьому винна не лише публіка. Завжди, в усі часи, вона потерпала від невігластва. Публіка не втомлюється вимагати від Мистецтва бути більш зрозумілим для неї, задовольняти її смаки, тішити її надмірну пиху, з разу в раз повторювати їй одне й те саме, показувати їй те, що вже стомилися бачити очі, розважати її, розімлілу після ситної їжі, й відганяти подалі думки про її дурість. Мистецтво не повинно й намагатися бути зрозумілішим. Це публіка повинна намагатися стати освіченішою. Це далеко не одне й те саме. Уявіть собі науковця, якому сказали, що результати його експериментів та зроблені ним висновки не повинні суперечити загальноприйнятим уявленням чи упередженням або завдати шкоди почуттям тих, хто в науці не знається. Або філософа, якому сказали, що він може міркувати собі як завгодно й про що завгодно – лише за умови, що його висновки збігатимуться з думками людей, які ніколи не обтяжували себе мисленнєвою діяльністю. Певно, цей науковець і філософ у відповідь на таке розсміялися б. Та насправді ще кілька років тому й наука, й філософія перебували під безцеремонним наглядом публіки – по суті, під впливом чи то невігластва людських мас, чи то страху ласих до влади священиків або чиновників. Звісно, ми досить успішно спромоглися відвадити намагання публіки, Церкви й Уряду посягнути на індивідуалізм умоглядності, але посягання на індивідуалізм образного мистецтва продовжується й досі. І продовжується воно в агресивний, наступальний та жорстокий спосіб.

У Британії найбільше пощастило тим видам мистецтва, на які публіка не зважає. Я маю на увазі поезію. Вишукана поезія з’явилася в нас саме тому, що публіка не читає її, а отже, і не впливає на неї. Публіка із задоволенням ганить поетів за їхню індивідуальність, а після цього одразу ж лишає їх у спокої. Що ж стосується прози й театру, до яких публіка охоча, вплив обивателів завдав їм непоправної шкоди. У жодній країні не пишуть такі прісні, нудні й посередні романи й не ставлять таких примітивних, хтивих п’єс, як у Британії. І це й не дивно. Смаки публіки не зможе вгадати жоден митець. Бути автором популярних романів – легко й водночас складно. Легко тому, що вимоги публіки до сюжету, стилю, характерів, ставлення до життя й ставлення до літератури можна задовольнити й без видатних письменницьких умінь та розвиненого інтелекту. А це надто складно тому, що для задоволення цих вимог письменник мусить переламати власну натуру й творити не заради художньої приємності письменства, а заради розваги неуків, цим придушуючи власний індивідуалізм, забуваючи про свою освіченість, убиваючи власний стиль та відмовляючись від усього цінного, що в ньому є. Дещо в кращих умовах перебуває театр: справді, аудиторії хочеться, щоб усе було просто – але не нудно; а два найпопулярніших жанри п’єс – бурлеск і комедія-фарс – стали окремими формами мистецтва. У межах як бурлеску, так і комедії-фарсу можна створити видатні твори, а для цього англійським драматургам надана значна свобода творчості. Вплив обивателів помічається у вищих формах театрального мистецтва. Серед іншого, публіка не терпить новаторства. Спробу осмислення чогось нового в мистецтві вона бере на кпини; але ж мистецтво може існувати й розвиватися значною мірою завдяки постійному пошуку нових тем. Публіка не терпить новаторства, оскільки боїться його. Для неї це – вияв Індивідуалізму, заява митця про те, що він вільний обирати тему власної творчості й тлумачити її, як забажає. Публіка цього не терпить – і має рацію. Мистецтво є Індивідуалізм, а Індивідуалізм є неприборканою роз’єднувальною силою. У цьому криється його надзвичайна цінність. Індивідуалізм прагне побороти одноманітність, рабство звичаю, диктат звички й виродження людини до подоби машини. Публіка не протестує проти того, що вже було створено в Мистецтві, оскільки не здатна його змінити, а не тому, що воно припадає їй до душі. Вона глитає твори класиків одне за одним, не відчуваючи їхнього смаку. Вона мириться з ними як чимось невідворотним і, нездатна завдати їм будь-якої шкоди, оспівує їх. Як не дивно – а чи не дивно, це як подивитися, – таке ставлення до класиків надзвичайно їм шкодить. Я маю на увазі буквальне прочитання Біблії й творів Шекспіра в Британії. Говорячи про Біблію, маємо справу з церковними догмами, тож про неї я тут писати не буду. Але у випадку Шекспіра кидається в очі, що публіка не помічає ані краси, ані недоліків його п’єс. Бо якби вони помічали їхню красу, то не протестували б проти розвитку театрального мистецтва; і якби бачили їхні недоліки, то теж не протестували б. На ділі публіка експлуатує своїх класиків для стримування поступу в Мистецтві. Вона опускає їх до рівня авторитетів. Використовує їх як засіб перешкоджання вільного вираження Краси в нових формах. Публіка не втомлюється допитуватися в письменника чи художника, чому вони не пишуть чи малюють так само, як хтось інший, геть забуваючи про те, що в такому разі вони перестануть бути митцями. Публіка не може сприйняти будь-який новий вияв Краси, а найменша його поява викликає в неї таке шаленство й розгубленість, що вона спроможна видати лише дві безглуздих відповіді: перша – що даний витвір мистецтва є до болю незрозумілим; друга – що даний витвір мистецтва є до болю аморальним. Ці слова я тлумачу таким чином. Якщо публіка називає витвір мистецтва до болю незрозумілим, то має на увазі, що митець сказав чи створив щось прекрасне й нове; якщо ж вона називає твір до болю аморальним, то має на увазі, що митець створив щось прекрасне й правдиве. Перше стосується стилю, друге – теми. Та вони, певно, послуговуються дуже обтічними висловлюваннями, так само, як і під час звичайного заворушення під час боротьби в хід іде бруківка. Протягом цього століття в Британії не було жодного поета чи письменника, на якому британська публіка урочисто не присвоювала звання розпусника, причому в нас такі звання роздають за те, за що у Франції приймають до складу Академії літератури, тож, на щастя, в нас нема потреби засновувати схожу установу. Слово «розпуста» в нас вживають за будь-якої нагоди. Проголошення Вордсворта [25] Вільям Вордсворт (1770–1850) – англійський поет-романтик. поетом-розпусником було лише питанням часу. Вордсворт таки був поетом. Але коли розпусником назвали письменника Чарльза Кінґслі [26] Чарльз Кінгслі – англійський письменник, автор дитячого казково-фентезійного роману «Діти води». – це було чимось незбагненним. Адже твори в нього – далеко не найкращого ґатунку. Поза тим, є слово, і його вживають де тільки можна. Митець, звісно, від цього аж ніяк не страждає. Справжній митець – це той, хто цілковито вірить у себе, бо він цілковито є самим собою. Але мені неважко уявити, як якийсь англійський митець створює витвір мистецтва, який одразу ж після його появи публіка – за посередництва їхнього засобу комунікації, відомого як масова преса – визнає зрозумілим і моральним, і в автора твору закрадається небезпідставний сумнів, що при створенні цього витвору він не був самим собою і що цей витвір його взагалі не вартий, а є лише банальною кон’юнктурою або й позбавлений будь-якої художньої цінності.