Оскар Вайлд - Публіцистика

Раніше ми мали дибу. Тепер у нас є преса. Прогрес відчутний. Але ситуація й досі лишається неправильною, несправедливою та принизливою. Хтось – Берк [27] Едмунд Берк (1729–1797) – ірландський державний діяч, член парламенту Великої Британії, публіцист, мислитель. , здається – назвав журналістику четвертою владою. Тоді це було беззаперечною істиною. Але нині журналістика є єдиною владою. Інші три вона в собі розчинила. Світські члени Палати лордів [28] Палата лордів – верхня палата парламенту Великої Британії. зберігають мовчання, їхнім церковним колегам нічого й сказати, а Палата громад [29] Палата громад – нижня палата парламенту Великої Британії. слів не має й прямо про це говорить. Нами всіма керує Журналістика. Президент в Америці керує країною чотири роки, тоді як Журналістика перебуває при владі й надалі. На щастя, влада Журналістики в Америці досягла своєї найбільш грубої та нахабної форми. І, природно, їй на противагу виник повстанський дух. Для одних американців журналісти – це герої, для інших – негідники. Утім Журналістика там уже втратила свою колишню силу. Її не сприймають серйозно. Журналістика в Британії, ще не досягши (за окремими відомими винятками) такого самого нахабства, і досі зберігає значний вплив і помітну силу. Диктат, який вона пропонує встановити над особистим життям людей, мені видається безпрецедентним. Відомо, що публіка має невгасиме бажання знати все, за винятком того, що варто знати. Розуміючи це, Журналістика задовольняє дану потребу, наче вправний ділок. Століття тому публіка прибивала газетярів за вуха до стовпів. Видовище було не з приємних. Нині вони самі прибивають себе за вуха до замкових шпарин, що набагато гірше. Ще гіршою ситуація виглядає тому, що найбільше провини лежить не на тих, хто пише невибагливі тексти в так званих світських газетах. Найбільше шкоди завдають серйозні, вдумливі, порядні журналісти, які (так само, як і нині) урочисто й привселюдно оголошують про якусь сварку в сім’ї видатного урядовця або популярного політика, а отже, людини впливової, і закликають публіку обговорювати цю сварку, давати їй власні оцінки й погляди, і не просто висловлюватися, а й активно діяти, навчити цього політика правилам сімейного життя і не тільки, навчити партію, яку він представляє, навчити всю країну; по суті, виставити себе на глум як людей кривдних і шкідливих. Особисте життя всіх чоловіків і жінок не є питанням публічного характеру. Публіка не має до нього жодного стосунку. У Франції це хоч якось регулюється: там не дозволяють оприлюднювати подробиці судових позовів у справах про розлучення, аби публіка не висміювала й не ганила їх. Їй належить знати лише про факт розлучення і про те, що воно відбулося за позовом однієї зі сторін або за взаємною згодою подружжя. У Франції загалом журналістів обмежують, а митцям надають майже цілковиту свободу. У нас же цілковита свобода надана журналістам, а митця в усьому обмежують. Громадська думка британців, скажімо так, намагається зв’язати руки й ноги тому, хто творить прекрасне за своєю суттю, і спонукає журналіста продавати свій потворний, огидний і відразливий газетний товар, через що в нашій країні працюють найбільш професійні журналісти у світі й друкується найбільш неподобна преса. Не буде перебільшенням сказати й про тиск із боку інших. Певно, деякі журналісти справді отримують задоволення від своєї жахливої писанини або ж через свою бідність очікують на скандальні події, які забезпечують їм постійний заробіток. Але, я певен, є й інші журналісти, освічені й культурні люди, які справді терпіти не можуть про таке писати, які свідомі того, що це неправильно, і роблять це лише через те, що руйнівне середовище, в якому розвивається їхня професія, покладає на них обов’язок давати публіці те, чого вона хоче, і конкурувати з іншими журналістами за те, щоб їхній внесок в задоволення потреб цієї публіки був якнайбільшим. Для будь-якої освіченої людини це вкрай принизливе становище, і в мене нема сумніву, що більшість із них важко його переживають.

А втім, полишмо аналіз цього доволі огидного аспекту нашої теми й повернімося до питання контролю публіки над сферою Мистецтва, а саме нав’язування Громадською Думкою митцю форми творчості, способу її використання й матеріалу втілення. Я вже зауважував, що в Британії найбільше пощастило тим видам мистецтва, в яких публіка не була зацікавлена. Вона, втім, цікавиться театром, а оскільки там за останні десять-п’ятнадцять років намітився певний поступ, важливо підкреслити, що він є виключною заслугою кількох окремих митців, які відмовляються творити для задоволення потреб публіки і відмовляються розглядати Мистецтво в термінах попиту й пропозиції. Маючи таку дивовижну й яскраву особистість, стиль, що виграє непідробними барвами, і неповторну силу не простої імітації, а творення нових образів і смислів, пан Ірвінг [30] Вашингтон Ірвінг (1783–1859) – американський письменник, есеїст, біограф та історик першої половини XIX століття. міг би створювати найпосередніші п’єси на найпосередніший лад і жити в славі та достатку, яких так прагне кожен, – варто йому було лиш захотіти піддатися бажанням публіки. Але його мета була іншою – досягти рівня своєї довершеності як митця за певних умов і в певних формах Мистецтва. Спершу коло його шанувальників було нечисленним: нині ж він став наставником для багатьох. Він прищепив публіці як смак, так і моральність. І публіка надзвичайно високо цінує його творчий успіх. Я, однак, часто питаю себе: чи розуміє ця публіка, що його успіх цілковито обумовлений тим, що він творив відповідно до власних принципів, а не їхніх? Через їхні принципи «Ліцеум» [31] Театр «Ліцеум» – театр у західній частині Лондона, в районі Вест-Енд. уже давно став би низькосортним збіговиськом, що вже сталося з деякими популярними лондонськими театрами. Усвідомлює те публіка чи ні, але факт лишається фактом: певний смак і моральність у неї виник, і вона цілком здатна їх удосконалювати. Але чому тоді культура публіки не покращується? Вони ж можуть це зробити. Що їм заважає?