Джек Лондон - Смок Беллю. Смок і Шорті

Джон Беллю скривився, але змовчав.

– Дядю, я хочу вам сказати щось важливе. Я ріс лордом Фаунтлероєм, але я можу тепер більше за вас носити та загнати вас у переходах. Можу також покласти вас на лопатки або звалити ударом кулака.

Джон Беллю простяг свою руку й урочисто сказав:

– Кристофере, мій хлопче, я вірю, що можеш. Вірю, що ти можеш це зробити навіть з оцим пакунком на спині. Ти досяг цього, мій хлопче, хоча як це неймовірно.

Кіт робив свою кругову мандрівку останнього переходу чотири рази на день, себто він робив щоденно двадцять чотири милі, дряпаючись на гору, причому дванадцять миль він зробив із поклажею в сто п’ятдесят фунтів. Він був стомлений, але пишався своєю витривалістю. Фізичний стан його був чудовий. Він їв і спав, як не їв і не спав ніколи за свого життя, і коли наблизився кінець роботи, він мало не засумував.

Одна проблема хвилювала його. Він знав із досвіду, що може впасти зі стофунтовим тягарем на спині й залишитися живим. Проте він був певний, що як упаде із цими додатковими п’ятдесятьма фунтами на шиї, то скрутить собі в’язи. Кожну стежку через болото, що протоптували тисячі носіїв, швидко затягало знов, і вони без кінця мусили протоптувати собі нові стежки. І саме під час прокладання такої нової стежки, він розв’язав цю проблему зайвих п’ятдесяти фунтів.

М’яка багнюка піддалася під ним, він похитнувся й упав ниць. П’ятдесятифунтовий пакунок удавив його обличчя в болото і скотився геть, не скрутивши йому в’язи. Зі ста фунтами, що залишилися у нього на спині, він зіпнувся на карачки. Проте не просунувся далеко. Одна рука загрузла до плеча, і він ліг щокою в болото. Коли він витяг цю руку, загрузла друга. У такому стані було неможливо скинути ремні, а стофунтовий тягар на спині не давав йому піднятися. Спираючись на руки та на коліна, загрузаючи то однією, то другою рукою, він напружився, щоб порачкувати до того місця, куди впав малий мішок із борошном, але знесилив себе, нітрохи не посунувшись уперед, і так витолочив травою вкриту поверхню, що маленька калюжа води почала утворюватися в небезпечній близькості біля його рота та носа.

Він спробував перекинутися на спину, на свій пакунок, але загруз обома руками по самі плечі і став відчувати, що затопає. З надзвичайною терплячістю, він поволі витяг одну загрузлу руку, а тоді другу і сперся на них підборіддям. Тоді він почав кликати на поміч. Через деякий час він почув звуки кроків, що чалапали по багнюці позад його.

– Дайте мені руку, товаришу, – сказав він, – або киньте мотузка чи щось інше.

Відповів йому жіночий голос, і він впізнав його.

– Якщо ви розпустите ремені, я зможу підвестися.

Стофунтова кладь чвакнула в багнюку, і він поволі встав на ноги.

– Гарне становище, – засміялася міс Ґастел, побачивши його вкрите болотом обличчя.

– Нічого, – відповів він весело. – Це моя улюблена фізична вправа, щоб не дуже швидко рости. Спробуйте це коли-небудь. Вона зміцнює грудні та спинні м’язи.

Він витер обличчя і рвачким рухом струснув бруд зі своєї руки.

– О! – закричала вона, пізнавши його. – Це ви, містер… ах, містер Смок4 Беллю!

4 Smoke – з англійської «обкурений».

– Дякую красненько за вчасний порятунок і за це ім’я, – відповів він. – Я тепер двічі охрещений. Відтепер я буду завжди вимагати, щоб мене звали Смоком Беллю. Це сильне ім’я, і воно не без змісту.

Він помовчав, а тоді сказав із раптовою силою в голосі й виразі.

– Ви знаєте, що я збираюся зробити? Я повернуся до Сполучених Штатів. Я одружуся. Я матиму багато дітей. І тоді, коли впаде вечірній сутінок, я зберу навколо себе своїх діток і оповідатиму їм про страждання й тяготи, що я перетерпів на Чількутському шляху. І якщо вони не заплачуть, кажу вам, якщо не заплачуть, то я з них шкуру спущу.

Швидко настала арктична зима. Сніг укрив землю шаром у шість цалів, і крига почала відкладатися на тихих ставках, дарма, що весь час віяв буйний вітер. Одного дня надвечір у перервах дужого вітру Кіт та Джон Беллю допомагали братам вантажити човна, а потім стежили, як він поволі зникав на озері за сніговою запоною.

– Тепер переспати нічку, а рано вранці вирушати, – сказав Джон Беллю. – Якщо нас не захопить сніговиця на верхах, ми дістанемося до Дайї завтра ввечері. А якщо нам пощастить захопити пароплава, ми будемо в Сан-Франциско за тиждень.

– Ви задоволені вашим подорожуванням? – спитав Кіт неуважно.

Їхній табір останньої ночі на озері Ліндерман являв собою сумні покидьки. Усі потрібні речі, разом із наметом, забрали брати. Дрантивий брезент, напнутий від вітру, лише почасти захищав їх від снігу. Вечерю вони варили просто на вогні, користуючись якимись двома побитими і непотрібними дорожніми посудинами. Все, що залишилося у них, це їхні вовняні ковдри та харчі на кілька днів.