Джек Лондон - Смок Беллю. Смок і Шорті

Найслабшим з-поміж слабих на ноги був Кіт. Як і сотні інших, він мав при собі величезного пістоля, що почепив собі на поясі, з патронами. У цьому був також винний його дядько, що пам’ятав ще старі дні сваволі в цих місцях. Проте Кіт Беллю був романтиком. Його засліпила ця гонитва за золотом, що вабило далеким блискучим маревом, і на життя, що клекотіло навколо нього, він дивився очима артиста і не ставився до нього поважно. Як він казав на пароплаві, це ще не був його похорон. Він мав тільки відпустку і хотів «кинути оком» на все, а тоді повернутися.

Облишивши своїх на березі, де вони чекали вантажу, Кіт почвалав угору, де була стара торговельна комора. Він не бундючився та не вихилявся, йдучи, дарма, що так робили інші, що теж були озброєні пістолями. Стрункий, шість футів на зріст індіянин пройшов повз нього, несучи дуже важкий пакунок. Кіт пішов слідом за ним, захоплюючися дебелими литками індіянина і тим, як зграбно і легко він переступав під своїм тягарем. Індіянин скинув свій пакунок на ваги проти комори, і Кіт прилучився до гурту захоплених шукачів золота, що оточили індіянина. Пакунок важив сто двадцять фунтів. Це викликало навколо вигуки здивування. Кіт і собі дивувався та міркував, чи зміг би він хоч підняти таку вагу, а не те, що йти з нею.

– Йдете, товаришу, до озера Ліндерман із цим? – запитав він.

Індіянин, надимаючись від гордощів, пробубонів, що так.

– Скільки ви отримаєте за цей пакунок?

– П’ятдесят доларів.

Тут Кіт припинив розмову. Йому впала в очі молода жінка, що спинилася у дверях. Вона не мала на собі ні куцої спідниці, ні кольорового одягу, як ті жінки, що зійшли з пароплава, а була одягнена, як звичайно вдягаються жінки в дорогу. Що його вразило – це доцільність її присутності тут. Почуття, що вона якось пасує, належить до цього оточення. Над усе, вона ще була молода та гарна. Блискуча краса і ніжний колір її овального обличчя захопили його. І він дивився дуже довго, дивився доти, поки вона не відчула його погляду, і її темні очі з довгими віями глянули «на нього з байдужою цікавістю». Від його обличчя вони з виразною веселістю перейшли до величезного пістоля за поясом. Тоді вона знов глянула йому в обличчя, і в її очах промайнула весела зневага. Це дуже вразило його. Вона ж обернулася до чоловіка, який стояв біля неї, і показала на Кіта. Чоловік подивився на нього з такою самою веселою зневагою.

– Чечако, – сказала дівчина.

Чоловік, що скидався на мандрівного робітника у своїх дешевих широких штанях та благенькій вовняній куртці, засміявся, глумливо вишкіривши зуби, і Кіт зніяковів, сам не знаючи чому. «Проте однаково, вона надзвичайно гарна дівчина», – подумав він, коли вони обоє пішли. Він звернув, увагу на її ходу, і йому здалося, що він пізнав би її по ході й через тисячу років.

– Бачили ви цього чоловіка з дівчиною? – схвильовано спитав Кіта його сусід. – Ви знаєте, хто він?

Кіт похитав головою.

– Карібу Чарлі. Мені допіру його показали. Йому добре пощастило на Клондайку. Він здавна у цих краях. Був на Юконі з дванадцять років. Оце допіру з’явився тут.

– Що означає «чечако»? – запитав Кіт.

– Ви – чечако, я – чечако, – була відповідь.

– Можливо, я і чечако. Але ви повинні пояснити мені, що воно значить.

– Мазунчик.

Повертаючися до берега, Кіт на всі лади обмірковував цей вираз. Його схвилювало, що вона, цей ніжний зародок жінки, назвала його мазунчиком.

Ідучи поміж куп поклажі (у його уяві ще зберігся образ індіянина з превеличезним пакунком), Кіт схотів випробувати свою власну силу. Він вибрав мішок із борошном, що, як він знав, важив сто фунтів, став, розкарячивши ноги, біля нього, нахилився і спробував скинути його собі на плечі. Його перший висновок був, що сто фунтів реальна вага. Другий – що його спина не витримає. А третій – він вилаявся, коли після п’яти хвилин зусиль сам звалився на тягар, що його він даремно намагався підняти. Він обтер чоло і за купою мішків із харчами угледів Джона Беллю, що уважно стежив за ним з виразом глуму в очах.

– Боже! – проголосив цей апостол витривалості. – Яке охляле покоління вийшло з наших чересел! Коли мені було шістнадцять років, я жартома підіймав такі речі.

– Ви забули, дядю, – швидко зауважив Кіт, – що я не ріс на ведмедині.

– Я жартома підійматиму їх і в шістдесят років.

– Ви мусите це мені показати.

Джон Беллю показав. Йому було сорок вісім років. Проте він нахилився над мішком, схопив його рукою, розгойдав, швидко підкинув і випростався, перекинувши мішок із борошном собі на плечі.