Джек Лондон - Смок Беллю. Смок і Шорті

На щастя своє Кіт Беллю мав власні кошти. Хоч невеликі вони були у порівнянні з іншими, але ж їх вистачало на те, щоб належати до кількох клубів та утримувати студію в Латинському кварталі. Щоправда, з того часу, як він став спільником О’Тари, його витрати значно поменшали. Йому ніколи стало витрачати гроші. Він тепер ніколи не заглядав у студію, не частував місцевої богеми славетними гарячими вечерями. Проте він ніколи й не мав тепер грошей, бо «Xвиля» завжди забирала їх дочиста, висмоктуючи не тільки його мозок, але й кишеню. Були ілюстратори, які періодично відмовлялися ілюструвати, друкарі, які періодично відмовлялися друкувати, та конторські співробітники, які частенько відмовлялися виконувати свої обов’язки. У такому разі О’Тара тільки дивився на Кіта, а Кіт робив решту.

Коли пароплав «Екселсіор» прибув з Аляски і привіз новини про Клондайкські розсипи, що звели з глузду всю країну, Кіт зробив цілком легковажну пропозицію.

– Слухайте, О’Таро, – сказав він. – Це захоплення золотом буде зростати. Повернуться дні 49-го року. А що, як я чкурну туди, за матеріалом для «Хвилі»? Я сам покрию свої витрати.

О’Тара похитав головою.

– Не може контора обійтися без вас, Кіте. До речі, ще нема й години, як я бачив Джексона. Він позавтрому вирушає до Клондайку і згодився надсилати нам щотижня дописи та світлини. Я не пустив його, поки він не дав цієї обіцянки. А найкраще те, що це нам нічого не коштуватиме.

Того самого дня Кіт ще раз почув про Клондайк, коли забіг до клубу, і в одній із ніш книгозбірні здибався зі своїм дядьком.

– Здорові були, дядю! – привітався Кіт, кидаючися в шкіряне крісло та простягаючи ноги. – Призволяйтеся, коли хочете!

Він замовив коктейль, але дядько задовольнився слабим національним питвом – кларетом, який він завжди пив. Він глянув із гнівливим докором на коктейль та на обличчя свого небожа. Кіт побачив, що дядько збирається його картати.

– Мені лишається тільки хвилинка, – сповістив він похапливо. – Я збираюся до Кізу на виставку Елері, про яку мушу дати пів шпальти!

– Що з тобою? – запитав дядько. – Який ти блідий! Страхіття, та й годі!

Кіт у відповідь тільки застогнав.

– Я матиму приємність ховати тебе. Я це бачу.

Кіт сумно похитав головою.

– Тільки не на їжу гробакам. Дякую. Ліпше спаліть мене.

Джон Беллю походив зі старого, суворого та загартованого покоління, що об’їздило волами рідні рівнини ще в п’ятдесятих роках. І в ньому була ця сама витривалість та мужність, з дитинства ще зміцнена упокоренням нової країни.

– Ти не живеш, як слід, Кристофере. Мені соромно за тебе.

– Веселе життя, чи не так? – Кіт переривисто засміявся.

Старий чоловік знизнув плечима.

– Не печіть мене так очима, дядю. Я хотів би, щоб це було від веселого життя. Але це все відпадає. Я не маю часу.

– Що ж тоді?

– Праця над силу.

Джон Беллю різко та неймовірно засміявся.

– І чесна?

Він знов засміявся.

– Людина – це виріб свого оточення, – проголосив Кіт, показуючи на дядькову шклянку. – Ваша веселість рідка та гірка, як і ваше питво.

– Праця над силу, – глузував той. – Ти за життя своє ніколи й цента не заробив.

– Б’юсь об заклад, що заробив. Тільки я ніколи не отримував свого заробітку. Я заробляю п’ять сотень на тиждень саме тепер і працюю за чотирьох.

– Малюнки, що ніхто не хоче купувати, чи може ще якась нікчемна робота такого ж ґатунку. Умієш ти плавати?

– Так що, й умів.

– А сидіти на коні?

– І це доводилося!

Джон Беллю з огидою чмихнув.

– Я радий, що твій батько не дожив, щоб бачити тебе в усій славі твого занепаду, – сказав він. – Твій батько був, що не цаль, то справжній чоловік. Ти розумієш це? Чоловік, а не баба. Я гадаю, він вигнав би всі ці музичні та артистичні дурощі з тебе.

– О, це дні виродження, – зітхнув Кіт.

– Я міг би зрозуміти й терпіти ще, – люто наступав дядько, – якби тобі велося в цьому. Проте ти за життя своє ніколи й цента не заробив, ніколи не зробив хоч найменшої, чоловіка гідної роботи.

– Гравюри, малюнки, вахляри, – додав Кіт, протестуючи.

– Ти недолуга і ялозник. Які ти малюнки малював? Поганенькі акварелі та жахливі афіші! Їх ніколи не приймали на виставу навіть тут, у Сан-Франциско.

– Ви забули. Тут є мій малюнок, у залі цього самого клубу.

– Грубий кардан. Музика? Твоя дурна мати витрачала сотні на твоє навчання. Проте нічого путящого з тебе не вийшло. Ти ніколи навіть не заробив п’яти доларів, акомпануючи на концерті. Твої пісні? Безглузді дурниці, що їх ніколи не друкували, та й співають їх тільки поміж тої поганої богеми.