Джек Лондон - Смок Беллю. Смок і Шорті

Проте тяготи їхньої праці все більшали. Шлях ставав нерівний, пакунки якось важчали. Що не день, гірська снігова смуга нижчала, спускалася додолу, а платня за перенесення підскочила аж до шістдесяти центів за фунт. Від братів із того боку не доходило ні слівця, дарма, що добре вони знали, що ті мусили валити дерево та розпилювати його, щоб обшити човна.

Джон Беллю почав турбуватися. Перехопивши гурт індіян, що поверталися від озера Ліндерман, він умовив їх взяти їхню кладь. Ті запросили тридцять центів за фунт, щоб перенести це до верхів’я Чількута, і така ціна дуже вразила старого. Проте як ніяк, а ще залишилося щось із чотириста фунтів мішків з одежею та дорожнім багажем. Вирядивши Кіта разом з індіянами, старий залишився, щоб посувати все це наперед. На верхів’ї Чількута Кіт мав чекати на дядька, поволі посуваючи свою кладь, поки той дожене його, а дядько запевняв, що не дуже забариться зі своїми чотирма сотнями фунтів.

Кіт волікся шляхом зі своїми індіянами-носіями. Зважаючи на те, що це мав бути довгий перехід просто до верхів’я Чількута, його власний пакунок важив тільки вісімдесят фунтів. Індіяни важко переступали під вантажем, але це була хода швидша за ту, якою він ішов. Він не почував уже свого звичайного страху, а щодо витривалості, то мало не рівняв себе до індіян.

Пройшовши чверть милі, йому захотілося відпочити, але індіяни йшли вперед, і він ішов із ними нарівні. Пройшовши пів милі, він переконався, що неспроможний іти далі, але, зціпивши зуби, тримався свого місця, а доходячи до кінця милі, дивувався, що ще живий. Тоді повіяло, як то кажуть, іншим вітром, і друга миля була легша за першу. Після третьої милі він був ледве живий. Проте напівпритомний від болю й утоми, він усе ж таки не нарікав. І тоді, коли він відчув, що мусить справді знепритомніти, прийшов відпочинок. Замість того, щоб сидіти в ременях, як то був звичай у білих носіїв, індіяни скидали їх із пліч і голови і лежали цілком вигідно та спокійно, розмовляючи й палячи люльки. Минуло сповна пів години поки вони знов рушили. На диво собі, Кіт почував себе свіжою людиною, і «довгі переходи та довгі відпочинки» зробилося його найновішим гаслом.

Верхів’я Чількута цілком опанувало його уяву, і часто доводилося йому дряпатися і ногами, і руками. Проте коли він досяг верхів’я в люту сніговицю у товаристві своїх індіян, його таємна гордість була в тому, що, йдучи з ними, він жодного разу не пристав і не нарікав. Бути таким, як індіяни – ось яке було його нове палке прагнення.

Коли він розплатився з індіянами, і вони собі пішли геть, запала грозова темрява. Він залишився сам на хребті гори, на тисячу футів вище смуги лісів. Мокрий по пояс, голодний та виснажений, він віддав би річний заробіток за вогонь та шклянку кави. Проте натомість він з’їв шестеро холодних оладок і заховався у бганки не зовсім розгорнутого намету. Коли він уже засинав, у голові промайнув спогад про Джона Беллю, і він зловтішно посміхнувся, уявляючи, як енергійно буде той перетягати свої чотириста фунтів на Чількут. Хоча самому йому залишалося тягти дві тисячі фунтів, але ж він знав, що доведеться тільки спускатися з гори.

Уранці, ще не відпочивши гаразд від своєї праці та задубілий від морозу, він виліз із брезенту, з’їв пару фунтів невареного сала, прив’язав ремнями сто фунтів кладі й почав сходити скелястим шляхом. За кілька сотень ярдів нижче шлях ішов через маленький льодовець і спускався до озера Кратера. Інші люди йшли також із кладдю через цей льодовець. Весь цей день він переносив свої пакунки до верхнього краю льодівця, а що цей перехід був короткий, то він навантажував стоп’ятдесят фунтів за раз дивуючись, як це в нього вистачає сили носити такий тягар. За два долари він купив в індіянина три морські сухарі, що скидалися більш на підметку, та кілька разів поснідав, щоразу досхочу наїдаючись сала. Намерзшись, у мокрому від поту одязі, він спав і другу ніч у брезенті.

Рано-вранці він розіслав брезент на кризі, навантажив його трьома четвертинами тонни й почав тягти. Коли поверхня льодівця стала стрімкіша, його брезент пішов швидше і нарешті, випереджаючи, підбив його так, що він опинився зверху і разом із ним почав швидко котитися донизу.

Сотня носіїв, що зігнулися під своїми пакунками, спинилися, стежачи за ним. А він верещав застереження усім, хто траплявся йому назустріч, і всі швидко вступалися, даючи йому дорогу.

Унизу, на нижньому краї льодівця стояв маленький намет. Здавалося, що ніби той намет, підстрибуючи, несеться йому назустріч – так швидко він більшав. Залишивши утоптану стежку – шлях носіїв, що ухилявся ліворуч – Смок врізався в незайманий сніг. Це збило навколо нього морозну куряву, але загальмувало його швидкість. Він знов побачив намет саме тоді, як наскочив на нього, зніс скрепи на ріжках, ударився в лицьову полу намету і в’їхав у саму середину його, сидячи на брезенті, поміж своїх мішків із харчами. Намет загойдався, наче п’яний, і в морозній парі Смок опинився віч-на-віч зі зляканою молодою жінкою, що сиділа на вовняних ковдрах, тією, що назвала його в Дайї «чечако».