– Бачите, як від мене курить1? – запитав він весело.
1 «Did you see my Smoke?» (Смок – з англійської «обкурений», звідси і прізвисько героя.
Вона глянула незадоволено на нього.
– Кажіть мені тепер про чарівні килими-літуни, – провадив він.
– Чи не хочете ви зсунути цей мішок із моєї ноги? – запитала вона холодно.
Він подивився і швидко встав.
– Це не мішок. Це мій лікоть. Вибачте.
А проте ця інформація не збентежила її, а холодний тон звучав, як виклик.
– Треба ще дякувати вам, що не перекинули пічки, – сказала вона.
Він простежив за її поглядом і побачив залізну пічку та кавник, що коло нього поралася молода скво2. Він утягнув у себе дух кави й озирнувся до дівчини.
2 Squaw – жінка-індіянка.
– Я – чечако, – сказав він. Невдоволений вираз її обличчя казав йому, що для неї це й без того ясно, але він не журився.
– Я кинув мої заліза, цебто пістолі, – сказав він.
Тоді вона пізнала його, і очі їй заблищали.
– Я ніколи не думала, що ви дістанетеся аж сюди, – сказала вона.
Він знов пожадливо втяг повітря.
– Як я люблю каву! – сказав він, звертаючись просто до неї. – Я дам вам мого мізинця – відріжте його – і я не скажу нічого. Я буду вашим рабом хоч рік, хоч другий або скільки хочете часу, тільки дайте мені шклянку кави.
І за кавою він сказав їй своє ім’я та довідався, що її звуть Джой3 Ґастел. Він також дізнався, що вона здавна в цій країні. Вона народилася на торговельній стоянці на Грейт Слейв і ще дитиною перейшла зі своїм батьком через Скелясті Гори та спустилася до Юкону. Тепер вона їздить із батьком, що затримався у справах у Сітлі, і під час корабельної катастрофи мало не загинув на нещасливому «Чантері», але приїхав назад до Гіуджет Савнду на пароплаві, що його врятував.
3 Джой – з англійської «радість».
Зважаючи на те, що вона сиділа ще у своїх ковдрах, він не затягував розмови і, героїчно ухилившись від другої шклянки кави, витяг з її намету свою кладь і себе самого. Він також звідти виніс кілька своїх спостережень, а саме: що мала вона гарне ім’я та гарні очі, їй було не більш ніж двадцять або двадцять два роки, її батько, певне, був француз. Вона мала сильну волю та палку вдачу і здобула освіту деінде, тільки не на кордоні.
VI
Над відшліфованими кригою скелями, вище смуги лісів, шлях ішов навкруги озера Кратера та скелястим межигір’ям, що вело до Щасливого Табору та перших миршавих сосен. Перенесення важкої кладі цим кружним шляхом взяло б кілька днів праці, що надривала серце. На озері був парусний човен, що можна було найняти для перевозу. Досить було за дві годині зробити два кінці, щоб перевезти ютом його кладь. Але у нього був брак грошей, а перевізник запросив сорок доларів за тонну.
– Ви здобули собі в цьому поганенькому човні золоту копальню, мій друже, – сказав Кіт перевізникові. – Чи не бажаєте ви мати ще й другу золоту копальню?
– Покажіть мені її, – була відповідь.
– Я продам вам її за ціну перевезення мого вантажу. Це ще не патентована ідея, і ви можете багато доскочити, як тільки я повідаю вам її. Ну що, по руках?
Човняр згодився, і Кітові сподобався вираз його обличчя.
– Добре. Ви бачите цей льодовець? Візьміть мотику і попрацюйте нею. За один день ви можете зробити добрячий жолоб зверху до низу. Тепер розумієте? Жолоб, що сполучить Чількут з озером Кратера. «Чількут-Кратер, транспортне товариство, з обмеженою запорукою». Ви можете брати п’ятдесят центів за сотню, мати сотню тонн на день і нічого не робити, як тільки збирати гроші.
Двома годинами пізніше вантаж Кіта було перевезено за озеро, і він вигадав собі три дні. А коли Джон Беллю наздогнав його, він пройшов далеко вперед, у напрямку Глибокого Озера – другого вулканічного басейна, повного льодівцевої води.
VI
Останній перехід від Великого Озера до озера Ліндерман простягся на три милі, і шлях, якщо це можна назвати шляхом, закручувався вгору по тисячофутовому хребті, падав униз, чіпляючись за слизькі скелі та перетинав широку багнисту просторінь. Джон Беллю почав умовляти Кіта, коли побачив, що той, опріч ста фунтів, що підняв на ремені, перекинув ще п’ятдесятифунтовий мішок із борошном та умостив його зверху.
– Ходімо, ви, диво витривалості, – відповів Кіт. – Ви забули вашу ведмедину та одну пару білизни.
Проте Джон Беллю похитав головою.
– Я боюся, що роблюсь застарий, Кристофере.
– Вам лише сорок вісім років. А хіба ви забули, що мій дід, сер, ваш батько, старий Ісаак Беллю, убив кулаком чоловіка, коли йому було шістдесят дев’ять років?
Читать дальше