Джек Лондон - Смок Беллю. Смок і Шорті

– Весело, мушу сказати, – відповів Кіт і, хитаючись, пішов своєю дорогою.

Він та його мішок із бобами зробилися якоюсь мандрівною трагедією. Він усе згадував морського діда, що сидів на шиї у Синбада. «І це одна з подорожей, що зміцнюють мужність», – міркував він собі. Рівняючи до неї, навіть служба в О’Тари була дитяча забавка. Знову і знову його спокушала думка кинути мішок із бобами в кущі, прокрастися поза табором до берега та повернутися якимсь пароплавом до цивілізації.

Проте він цього не зробив. Десь у ньому ще жевріла спадкова витривалість, і він казав собі без перестанку, що те, що інші люди роблять, може й він робити. Це стало в нього якимось кошмарним приспівом, і він мимрив його всім, хто на шляху проходив повз нього. Іншим разом, відпочиваючи, він стежив заздрісно за малорозумними індіянами з міцними, наче у мулів, ногами, що чалапали під своїми важкими пакунками. Вони ніколи, здавалося, не відпочивали, а все йшли вперед та вперед з витривалістю та певністю, що йому здавалися страшними.

Він сів та почав лаятися (ідучи, він не мав на це сили) й боротися зі спокусою втекти назад до Сан-Франциска. Залишалося ще пройти милю, він перестав лаятись і почав плакати. Ці сльози були сльози знесилля та огиди до самого себе. Якщо був коли чоловік розбитий та знесилений украй, то це він. Коли нарешті він побачив місце, де вони спинялися, то з одчаєм напружив усі свої сили, доплентався туди й впав ницьма на землю з бобами на спині. Це не вбило його, але він лежав п’ятнадцять хвилин, поки зміг зібратися із силою, щоб визволитися від ременів. Тоді він знов зробився смертельно слабим, і таким його застав Роббі, що перетерпів ті самі муки, що й він. Сталося так, що слабість Роббі надала йому бадьорості.

– Що роблять інші люди, те ми теж можемо робити, – сказав Кіт, хоч у душі не був певний цього.

– І мені двадцять сім років, і я справжній чоловік – часто казав собі Кіт наступними днями. У цьому була потреба. Хоч він і спромагався щодня переносити свої вісімсот фунтів, проходячи милю на день, але наприкінці тижня виявилося, що він загубив п’ятнадцять фунтів своєї власної ваги. Його обличчя зробилося худе та похмуре. Він більше не йшов, а чалапав. І повертаючись назад порожняком, він майже так само волік ноги, як коли ніс тягар.

Він зробився робочою твариною. Від надмірної втоми він засинав над їжею, а його сон був важкий, як у тварини, за винятком тих ночей, коли він прокидався, стогнучи від болю, що корчив йому ноги. Кожна частина тіла йому боліла. Ноги були вкриті болючими пухирями, але це ще було ніщо, у порівнянні зі страшними порізами та синцями на ступнях від обточених водою каменів Дайської Долини, через яку пролягав його шлях на дві милі. Ці дві милі являли собою насправді тридцять вісім миль. Він мив тепер обличчя тільки раз на день і ніколи не чистив своїх поламаних, з болючими задирками нігтів. Плечі та груди він натер собі до живого тіла ременями мішків, і тоді він згадав про коней, що їх він бачив на вулицях міста, і вперше зрозумів їхні муки.

Справжньою тортурою для нього, що майже зруйнувала його нанівець, була на початку їжа. Надмірна праця вимагала надмірного харчування, а шлунок його не звик був до такої величезної кількости сала та грубих, дуже шкідливих, темних бобів. Кінець кінцем його шлунок перестав травити, і протягом кількох днів біль, роздратування та ще й голод мало не звалили його з ніг. І аж тоді настав той радісний день, коли він міг їсти, наче ненажерлива тварина і з голодними, як у вовка, очима просити ще їжі.

Перетягши свою кладь через гирло Каньйону, вони змінили свій план. Через Протоку дійшла звістка, що біля озера Ліндерман до останнього повирубувано всі придатні на човна дерева. Обидва брати з великими пилками та іншим знаряддям, з вовняними ковдрами й харчем на спинах вирушили вперед, залишивши решту кладі на Кіта й на дядька. Тепер Джон Беллю куховарив разом із Кітом, і обидва вони несли кладь пліч-о-пліч. Час минав, і на верхах випав перший сніг. Якщо зима застукала б по цей бік протоки, то довелося б сидіти тут цілий рік.

Отож старий чоловік підставив свою залізну спину під стофунтову кладь. Кіта це вразило, але, зціпивши зуби, він приладнав ремнями сто фунтів до своєї власної спини. Це було важко, але він уже трохи звик, і тіло його, втративши ніжність і жир, почало гартуватися та набувати м’язів. Він також спостерігав і робив висновки. Звернувши увагу на ремені, що їх носили індіяни на голові, він приладнав такі самі собі, як додаток до наплічних ремнів. Від цього полегшало, і він почав класти ще зверху легкі, але громіздкі речі. Незабаром він міг вже йти, маючи сто фунтів на ременях, а ще п’ятнадцять або двадцять лежало зверху поклажі, спираючись йому на шию; сокиру або пару весел він тримав в одній руці, а в другій – вкладені один в один дорожні казанки.