Джек Лондон - Смок Беллю. Смок і Шорті

– Я надрукував одного разу книжку. Ті сонети, пригадуєте? – лагідно зауважив Кіт.

– Скільки це тобі коштувало?

– Лише дві сотні.

– Що ти ще зробив?

– Я ставив п’єсу в літньому театрі.

– Що ти отримав за неї?

– Славу.

– І ти умів плавати, і тобі доводилося їздити верхи! – Джон Беллю стукнув склянкою об стіл. – На що у світі ти здатний? Ти був добре розвинений фізично. Проте, навіть в університеті ти не грав у футбол. Ти не веслував на воді. Ти не…

– Я боксував та фехтував.

– Коли ти боксував востаннє?

– Не дуже давно. І мене визнали за доброго знавця. Тільки я був…

– Ну, кінчай!

– Невитриманий.

– Ти хочеш сказати, ледачий?

– Я б ніколи не вжив такого слова.

– Мій батько, сер, ваш дід, старий Ісаак Беллю убив кулаком чоловіка, коли йому було шістдесят дев’ять років.

– Чоловікові?

– Ні, дідові, безсоромний ти блазню! Але ти не уб’єш навіть москіта, коли тобі буде шістдесят дев’ять років.

– Часи змінилися, дядечку! Тепер за вбивство людей кидають до в’язниці.

– Твій батько проїхав верхи сто вісімдесят п’ять миль, не спавши в дорозі, та загнав троє коней.

– А якби він жив тепер, то міг би зробити всю цю подорож у Пульмані та ще й добре виспатись.

Старий задихався від безмежної люті, але здолів її та запитав:

– Скільки тобі років?

– Гадаю, що…

– Знаю. Двадцять сім. Ти закінчив коледж, маючи двадцять два. Ти мазав, та грав, та бив байдики п’ять років. Скажи перед Богом і людьми, яка з тебе користь? Коли я був у твоєму віці, я мав тільки одну пару білизни. Я гонив товар до Колузи. Я був міцний, як скеля, і міг спати на скелі. Живився я в’яленим м’ясом та ведмединою. Та й зараз фізично ти, рівняючи до мене, баба: важиш щось зі сто шістдесят п’ять фунтів. Я можу хоч зараз тебе побороти або збити з ніг кулаком.

– Не можна зробитися силачем, спорожнивши склянку коктейлю, – з жалем пробурмотів Кіт. – Хіба ви не бачите, дядю, що часи змінилися? До того ж я не маю справжнього виховання. Моя люба, дурна мати…

Джон Беллю сердито засовався.

– Так ви самі назвали її … Була занадто добра до мене. Тримала мене у ваті й таке інше. Якби я ще юнаком зробив, як ви, кілька таких подорожей, що зміцнюють енергію та мужність… Мене дивує, чому ви ніколи не закликали мене? Ви брали Гела та Роббі із собою в мандрівки до Оіери та Мехіки.

– Я гадав, що ти занадто Лорд Фаунтлеірой…

– Ваша провина, дядю, і моєї любої та дур… матері. Як я можу тепер бути витривалим? Я був тільки дитиною. Що мені лишалося, як не гравюри, малюнки та вахляри? Хіба я винний, що я ніколи не працював?

Старий подивився на свого небожа, не ховаючи відрази. У нього не ставало терпцю до цих теревень.

– Добре. Я знов збираюся їхати в одну з таких подорожей, що, як ти кажеш, зміцнюють мужність. А що, як я запропоную тобі поїхати зі мною?

– Трохи пізненько, мушу сказати. А куди ви їдете?

– Гел та Роберт збираються до Клондайку. Я хочу провести їх через Протоку до Озер, а тоді повернутися…

Він не докінчив, парубок стрибнув наперед та схопив його за руку.

– Визволителю мій!

Джон Беллю зараз же зробився обережним. Він не сподівався, що запросини буде прийнято.

– Ти ще обміркуй собі цю справу, – сказав він.

– Коли ви їдете?

– Це буде важка подорож! Ти нам заважатимеш!

– Та ні. Я працюватиму. Я навчився працювати з того часу, як потрапив до «Хвилі».

– Кожний мусить узяти з собою запас харчів на цілий рік. Там буде така метушня, що індіяни-носії не упораються з усім. Гел і Роберт переноситимуть своє начиння самі. Отож я їду, щоб допомогти їм. Якщо ти поїдеш, то робитимеш те саме.

– Випробуйте мене!

– Ти не зможеш носити кладь, – була відповідь.

– Коли ви їдете?

– Завтра.

– Тільки ви не робіть висновку, що це на мене вплинула ваша лекція про витривалість, – сказав Кіт на останок. – Мені хотілося вислизнути якось від цього О’Тари.

– Хто це О’Тара? Японець?

– Ні, він ірландець, погонич невільників і мій найліпший приятель. Видавець «Хвилі», власник та великий гнобитель. Усе, що він каже, виконується. Він навіть мертвого на ноги поставить.

Цього вечора Кіт написав О’Тарі: «Це тільки відпустка на кілька тижнів. Вам доведеться спіймати якогось писаку замість мене. Шкода, товаришу, але моє здоров’я вимагає цього. Коли я повернуся, то мотатимуся вдвічі більше.»

Кіт Беллю зійшов на берег у Дайї серед божевільної метушні збитого докупи люду, тисячного натовпу з тисячофунтовим вантажем. Цю безмірну силу речей та харчу вивантажували з пароплавів, нагортаючи на березі цілі гори. Звідси все це починало повільно текти в долину Дайї та через Чількут. Переносити все це треба було за двадцять вісім миль і тільки на людських спинах. Індіяни-носії збільшили платню за перенесення з восьми центів за фунт до сорока і, не зважаючи на це, вони були переобтяжені роботою. Можна було сподіватися, що не встигнуть перенести всієї клади, як западе зима.