Джек Лондон - Поклик пращурів

Таким чином, ніби символізуючи, якою фальшивою штукою є життя, ця давня пісня прокочувалася крізь нього, і він знову повернувся до свого, власного життя; повернувся тому, що люди знайшли на Півночі жовтий метал, і тому, що Мануель був помічником садівника, чиїх заробітків не вистачало на те, щоб задовольнити потреби дружини та різних маленьких копій самого себе.

У Бакові сильнішав первісний звір, і жорстокі умови подорожнього життя лише посилювали його позиції. І все ж це зростання відбувалося потайки. Його новонароджена хитрість дала йому самовладання та контроль. Він був занадто заклопотаний пристосуванням до нового життя і не лише не ліз у бійки, а й уникав їх, коли тільки можливо. Його позиція була характерна певною розважністю. Він залишався несхильним до квапливості та безглуздя; й у запеклій ненависті, що запала між ним та Шпіцем, не піддавався роздратуванню, утримуючись від будь-яких образливих дій.

З іншого боку, Шпіц, можливо, відчуваючи у Бакові небезпечного суперника, ніколи не пропускав нагоди погострити зуби. Навіть намагався знущатися з Бака, постійно прагнучи почати бійку, що могла закінчитися лише загибеллю одного з них.

Така бійка ледь не сталася на початку подорожі, якби не рідкісний випадок. Наприкінці того дня вони розбили жалюгідний табір, не захищений од вітру, на березі озера Ле-Барж {9} 9 озеро Ле-Барж… На сучасних мапах це озеро називається Лаберж. . Хуртовина, вітер, що різав, мовби розпечений добіла ніж, і темрява змусили їх навпомацки шукати місце для ночівлі. Навряд чи можна було знайти щось гірше. За ними стіною піднімалася стрімка скеля, і Перро та Франсуа довелося розпалити вогнище й розкласти постіль на кризі самого озера. Намет вони залишили у Дайї, щоб їхати на швидку руку. Кілька шматків плавнику дали їм змогу розпалити багаття, але воно розтопило кригу і змусило їх вечеряти у темряві.

Бак звив кубло поруч зі скелею. Там було так тепло й затишно, що йому не хотілося вилазити, коли Франсуа роздавав рибу, яку спочатку розтопив над вогнем. Але коли Бак доїв свою порцію і повернувся, то побачив, що його затишний куточок уже зайняли. Застережливе гарчання підказало йому, що цим зловмисником був Шпіц. Досі Бак уникав проблем зі своїм ворогом, але це було вже занадто. Звір усередині нього заревів. Він стрибнув на Шпіца з люттю, що здивувала їх обох, особ ливо Шпіца, бо все спілкування з Баком навчило його, що суперник є надзвичайно боязким собакою, якому вдається не поступатися лише завдяки значним вазі й величині.

Франсуа теж здивувався, коли вони викотилися клубком зі зруйнованого кубла, і зрозумів, у чому проблема.

– А-а-а! – закричав він Бакові. – Дай йому як слід, чорт забирай! Дай йому, злодюзі паршивому!

Шпіц так само жадав бійки. Він розлючено гавкав і кружляв туди-сюди, шукаючи нагоди стрибнути. Бак був так само напружений та не менш обережний, і теж колував, шукаючи переваги. Але потім сталася несподіванка, що відсунула їхню боротьбу за владу далеко в майбутнє, на багато миль важкої дороги.

Лайка від Перро, гучний удар кийка об кістки та пронизливе скавучання від болю сповістили про настання стовпотворіння. Табір раптом наповнився пухнастими істотами; це були голодні хаскі з якогось індіанського селища, десь близько сотні, які почули запах табору. Вони пролізли, поки билися Бак зі Шпіцем, а коли двоє чоловіків кинулися між ними з кийками, почали огризатися й відбиватися. Запах їжі змусив їх збожеволіти. Перро помітив, як один із псів запхав голову до ящика з харчами. Його кийок важко ударив по худих ребрах і ящик перекинувся на землю. Два десятки зголоднілих звірюк одразу ж почали битися за хліб та бекон. Вони не звертали уваги на удари кийків. Гавкали та вили під їхнім градом, але все одно шалено билися, доки не зжерли все до останньої крихти.

Тим часом приголомшені їздові собаки вискочили з кубел лише для того, щоб зустріти атаку лютих непроханих гостей. Бак іще ніколи не бачив таких собак. Здавалося, що кістки ось-ось вилізуть у них з-під шкури. Це були самі скелети, вбрані у брудні шкури, з палаючими очима і заслиненими іклами. Але божевілля від голоду зробило їх страшними, непереборними. Їм неможливо було опиратися. Перша ж їхня атака відтіснила їздових собак до скелі. Бака оточили троє хаскі й за мить погризли йому голову і плечі. Шум стояв жахливий. Біллі як завжди скиглив. Дейв та Сол-лекс хоробро билися пліч-о-пліч, кроплячи сніг кров’ю, що текла з безлічі ран. Джо кусався, наче демон. Одного разу його зуби вчепились у передню лапу хаскі, з хрускотом розгризши кістку. Пайк, симулянт, стрибнув на скалічену тварину і зламав їй шию, зблиснувши зубами та зробивши ривок. Бак схопив за горло противника, який уже був у піні; зуби пробили яремну вену, і на собаку бризнула кров. Її теплий смак збудив у ньому ще більшу лють. Він кинувся на іншого ворога й одночасно відчув, як чиїсь зуби вчепились у його власну горлянку. Це був Шпіц, який підступно напав збоку.