Джек Лондон - Поклик пращурів

Минали нескінченні дні, впродовж яких Бак важко працював на стежках. Табір згортали завжди у темряві, й перші світанкові промені бачили, як вони усі вирушають у дорогу, залишаючи позаду перші милі. Розбивали табір теж у темряві, вечеряли шматками риби і повзли на нічліг у снігу. Бак був голодний, наче вовк. Півтора фунта в’яленого лосося, що були його щоденним раціоном, щезали, здавалося, в нікуди. Він ніколи не наїдався і страждав від постійних голодних спазмів. Але інші собаки, які важили менше й були народжені для такого життя, отримували лише фунт риби і примудрялися залишатись у формі.

Він швидко втратив гидливість, характерну для його старого життя. Вибагливий їдець, пес виявив, що його товариші, закінчивши трапезу раніше, крадуть його ще не доїдену порцію. Захиститися від цього було неможливо. Поки він бився з двома або трьома, їжа зникала у пащах решти. Щоб уникнути цього, Бак тепер їв так само швидко, як і вони; й під тиском голоду вже не вагався брати те, що йому не належало. Спостерігав та вчився. Коли побачив, як Пайк, один із нових собак, кмітливий симулянт та злодюжка, спритно вкрав шматочок бекону, поки Перро відвернувся, то наступного дня повторив цей трюк, схопивши увесь шматок. Піднявся великий ґвалт, але Бак був поза підозрою; тож за його вчинок покарали Даба – незграбу, якого завжди ловили на гарячому.

Ця перша крадіжка продемонструвала здатність Бака вижити у ворожому середовищі Півночі. Вона засвідчила його спроможність пристосовуватися до мінливих умов, без якої він був приречений на швидку і жахливу смерть. Крадіжка також показала занепад або розпад його моралі, що була непотребом та перешкодою у безжальній боротьбі за існування. Це на Півдні, де правили любов і дружба, добре було поважати приватну власність та особисті почуття; а на Півночі, за законом кийка й ікла, той, хто брав таке до уваги, був дурнем і, доки зважав на це, не міг досягти успіху.

Не те, щоб Бак дійшов такого висновку мислячи логічно. Він був готовий до цього, от і все, й несвідомо пристосувався до нового способу життя. Усе життя ніколи не втікав од бійки, якими б не були шанси. Але кийок людини в червоному светрі забив у його голову фундаментальніший та примітивніший закон. Будучи цивілізованим, він загинув би через моральні міркування, скажімо, захищаючи батіг судді Міллера; але тепер здичавів повністю, про що свідчила його спроможність утікати від захисту моральних міркувань і таким чином рятувати власну шкуру. Він крав не заради задоволення, а через «голосні вимоги» шлунку. Не вдавався до відкритого грабунку, а крав потайки і хитро, поважаючи кийок та ікло. Одне слово, його вчинки були здійснені тому, що їх легше було зробити, ніж не зробити.

Розвиток (або реґрес) Бака відбувався стрімко. Його м’язи потвердішали, мов залізо, і він ставав дедалі менш чутливим до будь-якого звичайного болю. Домігся внутрішньої та зовнішньої ощадливості. Міг їсти що завгодно, хоч би яким воно було огидним або нестравним; і щойно ковтав їжу, соки його шлунка висмоктували з неї усю поживу до останньої часточки; а кров несла її до найвіддаленіших закутків тіла, вбудовуючи у найгрубіші й найміцніші тканини. Зір та нюх стали надзвичайно гострими, а слух досягнув такої гостроти, що уві сні Бак чув найслабший звук і розумів, щό той віщує – мир або загрозу. Навчився вигризати кригу, коли вона збиралася між пальцями; а коли його мучила спрага і над ополонкою намерзав товстий шар льоду, пес ламав його, ставши на задні лапи й ударивши сильними передніми. Найпомітнішою його навичкою стала здатність відчувати вітер і передбачати, яким він виявиться вночі. Яким би безвітряним не було повітря, коли він рив собі гніздо біля дерева або берега, вітер, що дув пізніше, неминуче бачив: Бак розташувався з підвітряного боку і в затишному укритті.

Він навчився цьому завдяки не лише досвідові, а й тому, що знову ожили давно померлі інстинкти. Набутки поколінь одомашнених предків ніби висипалися з нього. Пес невловимим чином повернувся до юності своєї породи, до тих часів, коли дикі собаки зграями мандрували через первісний ліс і, наздогнавши здобич, убивали її. Йому неважко було навчитися битися кігтями та зубами і кусати швидко, по-вовчому. Так билися забуті предки. Вони прискорили старе життя всередині його єства, і старі прийоми, які попередники заклали у спадок породи, стали його прийомами. Бак опанував їх без зусиль або відкриттів, так, ніби він володів ними завжди. А коли все ще холодними ночами піднімав носа до зірки і вив довго, по-вовчому, це говорили його пращури, мертві й зітлілі на порох, посилаючи сигнали через століття та крізь нього. І переливи його голосу належали їм та озвучували їхню печаль і те, що означали для них холод, тиша й темрява.