Джек Лондон - Поклик пращурів

Ще один урок. То он як вони це роблять! Бак упевнено вибрав собі місце і, заметушившись та марнуючи зусилля, почав копати для себе нору. Тепло від його тіла миттю заповнило замкнений простір, і пес заснув. День був довгим і важким, тож пес спав безпробудно й затишно, хоча й гарчав, гавкав та боровся з поганими снами.

Він не розплющував очей, аж доки його не розбудив шум з ранкового табору. Спочатку не зрозумів, де опинився. Вночі падав сніг, тож Бака повністю засипало. Снігові стіни тиснули на нього з усіх боків, і страх великою хвилею накрив його тіло – страх дикого звіра перед пасткою. Це був знак, що він повертається у минуле, до життів своїх предків; адже був цивілізованим собакою, занадто цивілізованим, і з власного досвіду не знав жодних пасток і тому не міг їх боятися. М’язи усього його тіла скорочувалися спазматично й інстинктивно, шерсть на шиї та плечах стала дибки, і з лютим гарчанням він вискочив просто у сліпучий день, а сніг розлетівся навколо нього блискучою хмарою. Ще не ставши лапами на землю, побачив перед собою білий табір, зрозумів, де перебуває, і згадав усе, що трапилося відтоді, як він пішов на прогулянку з Мануелем, і до минулого вечора, коли вирив для себе нору.

Франсуа закричав, вітаючи його появу.

– Що я казав? – крикнув погонич собак Перро. – Цей Бак вчиться швидко, як не знати хто.

Перро серйозно кивнув. Будучи кур’єром канадського уряду і доставляючи важливі депеші, він дбав про те, щоб знайти найкращих собак, і особливо тішився з того, що має Бака.

За годину до команди додали ще трьох хаскі, й загалом собак стало дев’ятеро; ще не минуло чверті години, як вони були вже запряжені й піднімалися стежкою в напрямку каньйону Дайї. Бак був радий їхати, і хоча ця праця була важкою, виявив, що вона не викликає в нього якоїсь особливої зневаги. Його вразило завзяття, що підбадьорило усю команду і передалося йому; але ще дивніше було бачити зміну, що сталася з Дейвом та Сол-лексом. Вони були новими собаками, яких збруя змінила повністю. Уся їхня пасивність і байдужість зникли. Тепер вони були швидкими й активними, дбали, щоб робота ладилась, і дуже дратувалися, коли щось, затримка або плутанина, сповільнювало її. Важка праця із прокладання шляху стала, здавалося, найвищим втіленням їхнього єства, усім, заради чого вони жили, і єдиним, від чого отримували задоволення.

Дейва запрягли найближче до нарт, перед ним був Бак, потім Сол-лекс; решта команди простягнулася вперед, єдиною колоною, до лідера, місце якого займав Шпіц.

Бака навмисно запрягли між Дейвом та Сол-лексом, щоб він міг отримувати вказівки. Був здібним учнем, а вони так само здібними вчителями і не дозволяли йому надовго й помилково затримуватися, посилюючи науку гострими зубами. Дейв був справедливим та дуже мудрим. Він ніколи не кусав Бака без причини й ніколи не пропускав нагоди вкусити, коли в цьому була потреба. Оскільки його підтримував батогом Франсуа, Бак зрозумів, що простіше виправитися, ніж мстити. Одного разу, під час короткої зупинки, коли він переплутав посторонки й затримав старт, Дейв та Сол-лекс кинулися до нього і влаштували неабияку прочуханку. В підсумку вийшла ще гірша плутанина, однак після того Бак старався не помилятися з посторонками; і ще до того, як закінчився день, так добре опанував свою справу, що товариші майже перестали до нього чіплятися. Батіг Франсуа вже здіймався не так часто, а Перро навіть проявив до Бака повагу, піднявши його лапи й уважно оглянувши їх.

Це був важкий день, вони пройшли вгору ущелиною, через Шіп-Кемп, повз Скейлз і верхню межу лісу, льодовики та снігові замети сотні футів завглибшки й перевал Чілкут, що розташований між солоною та прісною водою і грізно охороняє сумну й самотню Північ {8} 8 …у напрямку ущелини Дайї… Шіп-Кемп… Скейлз… ущелину Чілкут… Це місця шляху Дайя, одного з найпопулярніших маршрутів до Доусона. Іншим був шлях Скагвей. Дороги «зустрічалися» на озері Беннетт. . Вони довго їхали вздовж ланцюжка озер, що наповнюють кратери згаслих вулканів, і пізно ввечері прибули до величезного табору, розміщеного у верхів’ї озера Беннетт, де тисячі золотошукачів будували човни, готуючись до того часу, коли навесні скресне крига. Бак вирив у снігу нору й заснув сном по праву втомленого собаки, але рано-вранці його підняли і разом з іншими погнали в упряжці.

Того дня вони здолали сорок миль втоптаною стежкою; але наступного дня та ще багато днів поспіль, пробивали власну стежку, важко працюючи і просуваючись повільніше. Зазвичай Перро йшов попереду команди, трамбуючи сніг перетинчастими черевиками, щоб їм легше було рухатися. Франсуа, який керував нартами за допомогою жердини, іноді мінявся з ним місцями, але нечасто. Перро поспішав і пишався тим, що знається на кризі; це знання належало до незамінних, адже осіння крига дуже тонка, а там, де сильні течії, криги не було взагалі.