Yevgeny Zamyatin - 1984. Ми

Він знову оглянув їдальню. Майже всі виглядали потворно, хоча, мабуть, вони все одно виглядали б так само, якби і не були одягнені в однакові формені сині комбінезони. У дальньому кінці кімнати, сидячи за столом на самоті, маленький, схожий на жука чоловічок пив каву, обхопивши своїми рученятами облуплену білу кружку. Його маленькі очі бігали зі сторони в сторону, кидаючи косі підозрілі погляди на оточуючих. Як легко, подумав Вінстон (якщо, звичайно, не придивлятися до оточуючих людей) повірити в існування, і навіть переважання серед населення того фізично ідеального типу людини, який малює у нашій уяві Партія: високі м'язисті юнаки і стрункі дівчата з пишними грудьми, світловолосі, повні життя, засмаглі, безтурботні… насправді, наскільки він міг судити, більшість людей у Злітній смузі № 1 були невисокими, чорнявими та не красивими. Цікаво, що саме люди з такою жукоподібною зовнішністю переважали у міністерствах: маленькі чоловічки на коротких ніжках, які починали активно набирати вагу та обростати жиром ще з підліткового віку, але при цьому були метушливими та на диво прудкими, з жирними байдужими обличчями і маленькими свинячими очима. Цей тип, здавалося, найкраще процвітав під владою Партії.

Оголошення Міністерства достатку закінчилося ще одним звуком труби і змінилося різкою немелодійною музикою. Парсонс, доведений до якогось дебільного ентузіазму незрозумілим йому потоком цифр, вийняв люльку з рота.

«А Міністерство достатку в цьому році, ба, які молодці», – сказав він з діловим виразом обличчя. «До речі, Сміте, може в тебе є леза для гоління?»

«Жодного», – сказав Вінстон. «Я сам користуюся одним і тим самим лезом ось уже шостий тиждень».

«Ну, тоді грець із ним… просто подумав, спитаю у тебе про всяк випадок, друже».

«Вибачай», – сказав Вінстон.

Крякало за сусіднім столом замовк під час оголошення Міністерства достатку, але коли повідомлення закінчилося, знову почав віщати, навіть ще голосніше, ніж раніше. Вінстон раптом зрозумів, що чомусь думає про місіс Парсонс з її тонким волоссям і пилом у зморшках. Через кілька років її діти донесуть на неї у Поліцію Думок. Місіс Парсонс випарується. Сайм випарується. Вінстон випарується. О'Брайан випарується. А от Парсонс, навпаки, ніколи не випарується. Крякало теж ніколи не випарується. Маленькі жукоподібні чоловічки, які швидко пересуваються на своїх коротких ніжках по лабіринту коридорів міністерств, теж ніколи не випаруються. І дівчина з темним волоссям з відділу Художньої літератури – вона теж ніколи не випарується. Йому здавалося, що він інстинктивно знав, хто виживе, а хто загине, хоча що саме є гарантією виживання, сказати було складно.

У цей момент його роздуми щось різко перервало. Дівчина за сусіднім столиком розвернулася і дивилася в його сторону. Це була дівчина з темним волоссям і червоним поясом. Вона скоса глянула на нього, але скоріше з цікавістю. Як тільки їх погляди зустрілися, вона знову відвернулася.

По хребту Вінстона пробіг неприємний холодок. Його охопив жах, який майже відразу зник, але залишив після себе осад занепокоєння. Чому вона спостерігала за ним? Чому переслідувала на кожному кроці? На жаль, він не міг згадати, чи сиділа вона за столом, коли він прийшов, або підсіла вже після того, як він тут сів. Але вчора під час двохвилинки ненависті вона сіла прямісінько за ним, хоча у цьому не було ніякої необхідності, адже вільних місць у залі було предостатньо. Цілком ймовірно, що вона хотіла послухати і переконатися, що він кричить досить голосно.

Він знову почав думати про те, що вона, мабуть, все-таки не була агентом Поліції Думок, але такі ось розвідники-любителі були набагато небезпечніші навіть за Поліцію Думок. Вінстон не знав, як довго вона дивилася на нього, але, можливо, цілих п'ять хвилин, і можливо, він не повністю контролював вираз свого обличчя у цей момент. Було надзвичайно небезпечно дозволяти своїм думкам блукати у нетрях свідомості, коли ти знаходився у людному місці або в межах досяжності телеекранів. Будь-яка дрібниця може тебе видати – нервовий тік, несвідома стурбованість, звичка бурмотіти собі під носа – все, що несе у собі хоч найменший натяк на відхилення від норми, на те, що тобі є що приховувати. У будь-якому випадку, мати невідповідний вираз обличчя (наприклад, недовірливо дивитися при повідомленні про перемогу) саме по собі було порушенням, яке тягло за собою покарання. На новомові для цього існувало спеціальне слово: це називалося «лицезлочин».