Yevgeny Zamyatin - 1984. Ми

«Дивовижна річ це знищення слів. Звичайно, від багатьох дієслів та прикметників нікуди не дітися, але є сотні іменників, яких можна спокійно позбутися. І я говорю не лише про синоніми, бо ж є ще антоніми. Зрештою, яке виправдання існує для слова, яке просто має протилежне значення до іншого слова? Будь-яке слово вже і так містить у собі свою протилежність. Візьмемо, наприклад, слово «добре». Якщо у вас є таке слово, як «добре», навіщо тоді таке слово, як «погано»? «Недобре» підійде набагато краще, тому що це дійсно повна протилежність, а «погано» – ні. Або, знову ж таки, якщо вам потрібна більш сильна версія слова «добре», який сенс мати цілий ряд розпливчастих непотрібних слів, таких як «відмінно», «чудово» і так далі? Все це можна замінити словом «плюсдобре». Слово «двічіплюсдобре» дасть вам ще більш сильне значення. Звичайно, ми вже використовуємо ці форми, але в остаточній версії новомови інших варіантів просто не існуватиме. Зрештою, всі поняття доброго та поганого будуть міститися всього у шести словах – але фактично це буде лише одне слово. Хіба ти не бачиш красу всього цього, Вінстоне? Ну, звичайно, спочатку все це спало на думку СБ», – додав він, трохи запнувшись.

При згадці про Старшого Брата вираз обличчя Вінстона, мабуть, був не досить радісним, і Сайм відразу помітив цей брак ентузіазму.

«Вінстоне, ти, я дивлюся, не дуже любиш новомову», – майже з огидою сказав він. «Навіть коли ти пишеш нею, ти все одно думаєш на старомові. Я читав кілька твоїх статей для «Таймс». Вони досить непогано написані, але це все одно лише переклади. У глибині душі ти волів би використовувати старомову з усією її розпливчастістю та марними семантичними відтінками. Ти не розумієш краси знищення слів. Ти взагалі хоч розумієш, що новомова – це єдина мова у світі, словниковий запас якої з кожним роком стає все менше?»

Вінстон, звичайно, знав це. Він спробував зробити максимально розумний вираз обличчя і посміхнувся, не наважуючись заговорити. Сайм відкусив ще один шматок хліба, швидко прожував його і продовжив:

«Хіба ти не розумієш, що головна мета новомови – це звести процес мислення до мінімуму? Зрештою, ми зробимо думкозлочин буквально неможливим, бо не буде слів, щоб навіть висловити його. Кожне поняття, яке коли-небудь може знадобитися, буде виражене рівно одним словом, і значення цього слова буде чітко визначене, а всі його допоміжні значення будуть стерті та забуті. Вже в Одинадцятому виданні ми значно наблизимося до цього історичного моменту. Але цей процес ще довго триватиме після того як ми з тобою помремо. Щороку слів буде все менше і менше, а кругозір буде ставати все вужчим. Навіть зараз, звичайно, не може бути ніяких виправдань для думкозлочинів. Це просто питання самодисципліни та контролю реальності. Але врешті-решт і в цьому не буде потреби. Революція завершиться, коли мова стане досконалою. Новомова – це АНГСОЦ, а АНГСОЦ – це новомова», – додав він з якимось містичним задоволенням. «Тобі коли-небудь спадало на думку, Вінстоне, що найпізніше до 2050 року не залишиться у живих жодної людини, яка змогла б зрозуміти розмову, яку ми ведемо з тобою зараз?»

«Крім…» – з сумнівом почав Вінстон і зупинився.

Йому так і кортіло сказати «крім пролів», але він стримався, не будучи повністю впевненим, що це зауваження було доречним. Однак Сайм здогадався, що він збирався сказати.

«Проли – не люди», – недбало сказав він. «До 2050 року, а можливо й раніше, всі знання про старомову зникнуть. Вся література минулого буде знищена. Чосер, Шекспір, Мільтон, Байрон, всі вони будуть існувати лише у версіях новомови, не просто змінені на щось інше, а буквально перетворені на дещо геть протилежне до того, чим вони були раніше. Зміниться навіть література Партії. Зміниться навіть її гасло. Як зможе існувати гасло «свобода – це рабство», якщо саме поняття свободи буде скасовано? Сам алгоритм мислення буде іншим. Думок, у тому розумінні, яке існує зараз, не буде. Благонадійність означає відсутність думок, а точніше відсутність потреби у думках. Благонадійний той, хто не мислить взагалі».

«Колись, – подумав Вінстон з якоюсь раптовою впевненістю, – Сайм зникне, колись він однозначно випарується». Він надто розумний. Він все бачить надто чітко і говорить надто сміливо. Партія не любить таких. Одного дня він зникне. Це написано у нього на обличчі.

Вінстон доїв хліб з сиром. Він сів впівоберта, щоб допити каву. За столом зліва чоловік з різким голосом все ще торохтів. Молода жінка, яка, ймовірно, була його секретарем і сиділа спиною до Вінстона, слухала його і, здавалося, охоче погоджувалася з усім, що той казав. Час від часу Вінстон вловлював такі репліки як «Я думаю, ви маєте рацію, я повністю з вами згодна», вимовлені тонким і досить дурнуватим жіночим голосом. Водночас інший голос не замовкав ні на мить, навіть коли говорила його співрозмовниця. Вінстон знав цього чоловіка в обличчя, хоча про нього самого майже нічого не знав, окрім того, що той займав якусь високу посаду у відділі Художньої літератури. Це був чоловік років тридцяти, з широкою мясистою шиєю і великою щелепою. Його голова була трохи закинута назад, тому його окуляри відбивали світло ламп, і через це Вінстон бачив тільки два порожніх дзеркальних диска замість очей. З потоці звуків, що виривалися з його рота, було практично неможливо вичленити жодного слова. Одного разу Вінстону все ж вдалося вловити фразу – «повне і остаточне викорінення гольдштейнізму» – яка звучала, як одне довге слово. Але загалом вся його мова була просто одноманітним кряканням. І хоч розібрати, що говорив цей чоловік було майже неможливо, загальний характер і спрямованість розмови були зрозумілі. Ймовірно, він засуджував Гольдштейна і вимагав більш суворих заходів проти думкозлочинців і саботажників, ймовірно, він обурювався звірствами євразійської армії, а також звеличував заслуги Старшого Брата або солдатів на Малабарском фронті – але це не мало ніякого значення. Що б він там не говорив, можна було без сумніву сказати, що кожне його слово мало на увазі продемонструвати його благонадійність, все, що він говорив, було чистою пропагандою, чистим АНГСОЦом. Спостерігаючи за цим усім, Вінстон навіть подумав, що цей крякало взагалі не справжня людина, а якийсь робот. Говорив не його мозок, а його гортань. Какофонія, яка з нього лунала, складалася зі слів, але це не була мова в істинному розумінні цього слова: це був звук, видаваний несвідомо, як крякання качки.