Yevgeny Zamyatin - 1984. Ми

«Я хотів запитати, чи є у тебе леза для бритви», – сказав він.

«Ні однісінького!» – сказав Вінстон з деякою винуватою поспішністю. «Де я тільки не шукав. Таке враження, що їх більше взагалі не існує».

Зараз всі постійно просили один у одного леза для гоління. Насправді у Вінстона ще залишилося два невикористаних, які він завчасно приберіг на чорний день. Ось уже два місяці, як леза зникли з прилавків магазинів. Так було завжди, у певний момент знаходився який-небудь необхідний товар, який партійні магазини не могли постачати. Іноді це були гудзики, іноді нитки, іноді шнурки. Ось зараз настав час лез для гоління. Дістати їх, якщо це взагалі вдавалося, можна було потайки тільки на «вільному» ринку.

«Я голюся одним і тим самим лезом вже шостий тиждень», – додав він для більшої правдоподібності.

Черга трохи просунулася вперед, і знову зупинилася. Вінстон повернувся до Сайма. Вони взяли жирні металеві таці, які лежали у кінці прилавку.

«Ти вчора ходив дивитися, як вішають полонених?» – запитав Сайм.

«Я працював, – байдуже відповів Вінстон, – думаю, скоро це будуть показувати у кіно, там і подивлюся».

«Ой, ну теж мені, порівняв. Це ж зовсім інші враження», – сказав Сайм.

Його глузливий погляд ковзнув по обличчю Вінстона. Здавалося, що його очі так і говорили: «Я знаю тебе, я бачу тебе наскрізь. Я дуже добре знаю, чому ти не пішов на страту цих в'язнів». Сайм був жахливим фанатиком та ортодоксом, і завжди говорив з якоюсь відразливою зловтіхою про повітряні атаки на ворожі міста, про тортури і зізнання думкозлочинців, про страти у підвалах Міністерства Любові. Вінстон у таких випадках завжди намагався змінити тему розмови, наприклад, на тему особливостей новомови. Це була рідна стихія Сайма, і тоді він перетворювався на авторитетного та цікавого співрозмовника. Вінстон злегка повернув голову, щоб уникнути погляду великих темних очей.

«Непогане видалось повішення», – задумливо сказав Сайм. «Я думаю, краще, коли вони не зв'язують їм ноги. Мені подобається дивитися, як вони брикаються і борсаються. І, найголовніше, коли наприкінці у них з рота вивалюється язик, такий синюшний, майже фіолетовий. Це мене дуже тішить».

«Наступний!» – закричала пролка у білому фартусі з черпаком у руках.

Вінстон і Сайм просунули свої підноси у вузьке віконце. На кожний швидко поставили звичайний обідній набір – металева миска з рожево-сірим шматком тушкованого м'яса, шматок хліба, кубик сиру, чашка кави «Перемога» без молока і одна таблетка сахарину.

«Он там є місце, під телеекраном», – сказав Сайм. «І давай по дорозі візьмемо ще по стаканчику джина».

Джин подавали у порцелянових кружках без ручок. Вони пройшли через переповнену їдальню та поставили свої таці на металевий стіл, де хтось залишив жирну калюжу з м'ясної підливи – бридка на вигляд каламутна рідина, схожа на блювотиння. Вінстон взяв свою кружку з джином, на мить зупинився, щоб зібратися з духом, і проковтнув все за один раз. Змахнувши сльози з очей, він раптом зрозумів, що голодний. Він почав наминати тушковане м'ясо ложка за ложкою, роздумуючи над тим, що в цій кашоподібній субстанції йому періодично траплялися в'язкі рожеві згустки, які, ймовірно, були якимось наповнювачем з м'ясним смаком. Вони мовчки їли свій обід. За столом зліва від Вінстона хтось невпинно та нерозбірливо теревенів, що було більше схоже на якесь крякання.

«Як там просувається робота зі Словником?» – запитав Вінстон, підвищуючи голос, щоб заглушити шум.

«Та потроху просувається», – відповів Сайм. «Зараз якраз займаюся прикметниками. Дуже цікаво».

При згадці новомови він одразу аж засяяв. Він відсунув у бік свою миску, взяв в одну руку шматок хліба, а в іншу сир, і перехилився через стіл, щоб мати можливість говорити без крику.

«Одинадцяте видання буде остаточним», – сказав він. «Ми надаємо мові остаточної форми – саме так вона виглядатиме, коли ніхто більше не говоритиме жодною іншою мовою. Коли ми закінчимо, людям, подібним до нас з тобою, доведеться вчити мову наново. Ти напевно думаєш, що наше головне завдання – вигадувати нові слова. А ось і ні! Навпаки, ми знищуємо слова – десятки, сотні слів кожного дня. Ми скорочуємо мову до мінімуму. В Одинадцятому виданні не буде жодного слова, яке застаріє до 2050 року».

Він жадібно відкусив хліб і зробив кілька ковтків кави, а потім продовжив говорити з якоюсь педантичною наполегливістю. Його худорляве обличчя пожвавилося, а погляд став якимось замріяними.