Френсіс Фіцджеральд - Гітара, кості, кастет

– Ну й добре! – з насмішкою сказав. – Все одно це була лиш пародія на академію! Цим нехлюям далеко до моїх, тих що вдома, – їм як куцому до зайця.

Безтурботно насвистуючи «Дженні з міста Мармеладу», Джим нарядився у свій вечірній костюм і рушив в центр міста.

– Мені орхідеї! – сказав він продавцю.

З гордістю оглянув покупку. Він знав, що будь-яка панянка на танцях в Харланів може лиш тонути в мріях про ці екзотичні квіти, котрі мляво опиралися на зелене листя папороті.

Ретельно вибравши таксі, щоб воно якомога більше було схоже на особистий лімузин, він відправився в пансіон до Амантіс. Вона спустилася вниз; одягнула сукню кольору рожі, і орхідеї, мов барви призахідного сонця, розтанули на її фоні.

– Пропоную відправитися в «Казино-готель», – сказав він. – якщо ви не обрали іншого місця…

За ресторанним столиком він глянув на похмурий океан, і його охопила настирлива печаль. Вікна, аби всередині не було холодно, були зачинені, оркестр грав «Калулу» та «Місяць над Південним морем», і на якусь мить, впившись очима в юну красуню, що сиділа навпроти, він відчув себе частиною всюдисущої романтики. Пара не танцювала – і він навіть радів цьому – танець нагадав би про відлуння яскравішої, більш мерехтливої події, яка для них – недосяжна.

Після вечері вони сіли в таксі й годину каталися по піщаних дорогах; за рідкісними деревами час від часу виднівся океан, на поверхні якого відбивалися зірки.

– Джиме! Я хочу сказати вам спасибі, – сказала дівчина, – за все, що ви для мене зробили!

– Будь ласка! Нам, Пауеллам, треба триматися разом!

– Що плануєте робити далі?

– Завтра їду в Тарлтон.

– Дуже шкода, – тихо сказала вона. – Поїдете на своєму авто?

– Доведеться. Його треба перегнати на південь, бо тут за нього добре не заплатять. З ним все гаразд? Ніхто не вкрав його з вашого сараю? – з несподіваною тривогою в голосі запитав він.

Дівчина насилу стримала усмішку.

– Ні.

– Мені дуже шкода… що так вийшло з вами… – хрипким голосом продовжував він. – І ще… Я б сам так хотів потрапити хоча б на один справжній бал! Не треба було вам зі мною вчора залишатися. Може, вони вас через це і не покликали?

– Джиме, – впевнено запропонувала вона, – а нумо сходимо туди, постоїмо на вулиці й послухаємо їхню давню музику! Яка нам різниця, що вони подумають, га?

– Але ж вони виходитимуть на вулицю! – заперечив він.

– Ні. На вулиці холодно. До того ж хіба можуть ті люди вчинити щось гірше, аніж вже сталося?

Дівчина дала адресу водієві, і через кілька хвилин таксі зупинилося біля красивого особняка Медісон Харлан в громіздкому георгіанському стилі, з вікон якого на галявину яскравими плямами світла вихлюпувалися веселощі. Зсередини долинали сміх, і жалібні наспіви фешенебельних духових, і, час від часу, – повільне, загадкове шарудіння безлічі закружених у танці ніг.

– Нумо, підійдемо ближче, – в екстатичному трансі прошепотіла Амантіс. – Мені хочеться послухати музику!

Вони пішли до особняка, намагаючись триматися в тіні високих дерев.

Джима потроху охоплював трепет – раптово він зупинився й схопив Амантіс за руку.

– О це так! – схвильовано прошепотів він. – Ви чуєте?

– Що? Сторож йде? – Амантіс злякано озирнулася.

– Це грає «Саванна-Бенд» Растуса Малдуна! Я їх одного разу чув, і я впевнений, що це вони! Це вони, це «Саванна-бенд»!

Вони підкрадалися все ближче і ближче – спочатку на горизонті замайоріли високі укладки «а-ля-помпадур», потім – акуратно зачесані чоловічі голови й високі зачіски, затим і короткі стрижки, над якими нависали краватки-метелики. Серед безперервного сміху, вже можна було розрізнити якусь балаканину. На ґанку з’явилися дві постаті, швидко надпили зі штофу й одразу пішли назад в будинок. Але Джим Пауелл був зачарований музикою. Його погляд зафіксувався, він рухався, не бачачи, як сліпий.

Вони залізли в якісь темні кущі й стали слухати. Пісня скінчилася.

З океану подув свіжий бриз, і Джим трохи затремтів.

Потім задумливо прошепотів:

– Мені завжди хотілося з ними зіграти. Хоч раз в житті! – його голос став байдужим. – Що ж, ходімо. Думаю, нічого нам тут робити.

Він простягнув їй руку, але замість того, щоб її схопити, вона раптом вилізла з кущів і вийшла на світло.

– Нумо, Джиме, зайдемо всередину! – несподівано мовила вона.

– Що?

Дівчина схопила його за руку; попри те, що він позадкував назад, заціпенівши з жаху через її зухвалість, вона наполегливо потягнула його до дверей особняка.