Френсіс Фіцджеральд - Гітара, кості, кастет

Вона взяла пляшку.

– Дякую вам, Джиме.

– Та немає за що! – він обернувся до Гюго. – Що ж, нам пора. Віддай леді молоток!

– Ох, залиште його собі! – зі сльозами на очах мовила Амантіс. – Прошу вас, пообіцяйте що завітаєте ще!

– Можливо.

На мить він звів погляд на її волосся кольору пшениці та блакитні очі, трохи сонні й оповиті серпанком від сліз. Потім сів у автомобіль, і як тільки його нога вперлася в зчеплення, південець різко змінився.

– Кажу вам «до побачення», мем! – випалив він з разючою гідністю. – На зиму ми від’їжджаємо на Південь!

Чоловік махнув солом’яним капелюхом, вказуючи в бік Палм-Біч, Сент-Огастін, Маямі. Його вірний слуга покрутив заводну ручку двигуна, сів на своє місце та почав трястися разом з автомобілем, який піддався вібрації.

– На зиму, на південь! – повторив Джим, і потім з ніжністю додав: – Ви – найкрасивіша дівчина на світі! Повертайтеся додому, лягайте в гамак і засинайте… Засинайте!

Слова його прозвучали, мов колискова. Він вклонився – його уклін, шанобливий, сповнений гідності й глибокий, призначався не тільки їй, але й всій американській півночі…

І от вони, оповиті недоречною хмарою пилу, покотилися доріжкою. Але не встигли вони доїхати до першого повороту, як Амантіс побачила, що автомобіль зупинився, пасажири вийшли на дорогу, встановили кузов, що з’їхав назад на раму й, не озираючись, знову зайняли свої місця. Поворот – і ось вони зникли з поля зору; лише легка сиза курява свідчила про те, що вони тільки що були тут.

Навесні 1919 року, коли Даяна Дікі повернулася з Франції, її батьки думали, що за колишні гріхи вона розплатилася повністю. Рік дівчина прослужила в Червоному Хресті й, як передбачалося, заручилася з молодим американським льотчиком, чоловіком поважним і вельми привабливим. Про щось вагоміше годі й було мріяти; від сумнівного минулого Даяни не залишилося нічого, окрім прізвиська…

Даймонд Дік! Саме це і м’я припало колись до душі худорлявій чорноокій дівчинці.

– Я Даймонд Дік, і всі, – наполягала вона, – хто називатимуть мене по-іншому, – дурноголові!

– Юній панянці таке ім’я не личить, – заперечувала гувернантка. – Якщо вже хочеш хлопчаче прізвисько, то чом би не назватися Джорджем Вашингтоном?

– Бо до мене треба звертатися Даймонд Дік, – терпляче пояснювала Даяна. – Хіба не зрозуміло? Хай всі називають мене Даймонд Дік, коли ні – тоді в мене почнеться істерика й всі пошкодують.

Скінчилося тим, що дівчинка таки домоглася й нападу (справжньої істерики, яку лікувати приїхав невдоволений лікар, спеціаліст в області нервових захворювань), і прізвиська. Закріпивши за собою останнє, Даяна взялася до праці над виразом обличчя, копіюючи його з хлопчака – м’ясника, який доставляв м’ясо до задніх дверей будинків. Вона випинала нижню щелепу й викривляла рота, демонструючи частину передніх зубів; голос, що йшов із цього страшного отвору, був грубий, як у пропащого в’язня.

– Міс Керазерс, – говорила вона глузливим тоном, – ну що за бутерброд без джему? Вас давно патичком не цвьохкали?

– Даяно! Зараз все твоїй матері розповім!

– Та невже! – хмуро погрожувала Даяна. – Вам що, заряду свинцю забракло?

Міс Керазерс неспокійно поправляла чубок. Їй ставало трохи ніяково.

– Гаразд, – говорила вона невпевнено, – якщо тобі хочеться поводитися, як пройдисвіт…

Даяні й справді хотілося. Руханку, що виконувала щодня на тротуарі, сусіди асоціювали з новим різновидом гри в класики, та насправді ці вправи були початковим відпрацюванням «апашслауча» [2] Апаші – французькі шахраї, грабіжники, хулігани; кримінальна субкультура, що виникла у Франції на початку ХХ ст.; Слауч ( англ . to slouch) – позиція при ходьбі чи сидінні, коли корпус дещо нахилений вперед, а голова – зігнута. . Досягнувши в цьому успіху, Даяна почала викрадатися на вулиці Гринвіча хиткою ходою: половина обличчя, прихованого батьківським фетровим капелюхом, дико кривлялася, тулуб сіпався з боку в бік, плечі здійснювали бурхливі рухи – тільки глянь на неї, і в голові починало паморочитися.

Спочатку такі подвиги здавалися кумедними, але коли мова Даяни наповнилася дивовижними незрозумілими фразами, які, на думку дівчинки, входили до групи кримінального жаргону, батькам захотілося плакати. Минуло кілька років, і Даяна ще більше ускладнила становище, перетворившись на красуню – мініатюрну брюнетку з трагічними очима й низьким воркотливим голосом.