Френсіс Фіцджеральд - Гітара, кості, кастет

– Геть звідси! – повторив Джим, вже тихіше.

– Це ви мені? – холодно спитав Ван-Флек.

– Так!

– Тоді ви забули додати «сер»!

– Я не співаю дифірамби тим, хто пропонує віскі малим хлопцям! Геть звідси!

– Слухайте! – Ван-Флек зиркнув із люттю. – Ви щось часто тикаєте носа до нашого проса! Я знаю Рональда ще з дворічного віку. Запитайте в нього, чи хоче слухати ваші вказівки!

Рональд Харлан, гідність якого тільки що зачепили, раптом відчув себе на кілька років старшим і кинув на Джима гордовитий погляд.

– Це не ваша справа! – сказав він зухвало, хоч і трохи винувато.

– Чули? – запитав Ван-Флек. – Господи, невже ви не розумієте, що ви – всього-на-всього прислуга? Хіба мислимо, щоб Рональд запросив вас до себе на бал? Ви для нього те саме, що й контрабандист із випивкою.

– Забирайтеся-звідси-негайно! – нерозбірливо випалив Джим.

Ван-Флек не поворухнувся. Джим різко витягнув долоню вперед, схопив його за зап’ястя, викрутив руку та потягнув її вгору, поки Ван-Флек не зігнувся від болю. Пригнувшись, вільною рукою Джим підібрав із підлоги штоф. Потім знаком наказав Гюго відкрити двері, уривчасто випалив: «Рухайся!» і вивів свого безпорадного бранця із залу; затим Джим буквально спустив його зі сходів, по яких той і покотився шкереберть, вдаряючись об стіни та поручні – а вслід за ним полетіла й фляжка.

Відтак чоловік повернувся в зал, зачинив двері та обернувся спиною до них.

– Так сталося, що тут діє правило: в Академії пити заборонено! – він замовк, вдивляючись в обличчя учнів, вловлюючи там співчуття, побожний страх, обурення та суміш всього цього. Учні неспокійно заворушилися. Джим зловив погляд Амантіс; йому здалося, що помітив слабкий кивок її голівки, що виражав схвалення, і він, з зусиллям, продовжив: – Мені довелося викинути звідси цього хлопчака, і ви всі стали свідками! – підсумовуючи, він прикинувся, ніби не сталося нічого особливого: – Ну, гаразд, продовжуємо! Оркестр!

Але продовжувати нікому не хотілося. Атмосферу невимушеності, котра досі панувала на заняттях, жорстоко придушили. Хтось раз-другий пробігся струнами гітари, кілька дівчат почало лупцювати груші, що мали вигляд лиходіїв, – втім Рональд Харланд, а слідом за ним і ще двійко-трійко хлопців одягли капелюхи й мовчки попрямували до виходу.

Джим і Гюго, як зазвичай, переміщалися від однієї групи учнів до іншої – доти, допоки не відновився певний ступінь колишньої активності, хоча ентузіазм вже зник. Джим, приголомшений й зневірений, почав роздумувати над тим, аби оголосити про перерву в завтрашніх заняттях. Але він так і не наважився вимовити це вголос. Адже якщо вони в такому настрої підуть додому, можливо, більше сюди вже не повернуться. Все залежало від настрою. Йому слід його відтворити – гарячково в голові запульсувала така думка – зараз же, негайно!

Втім, як не старався, нічого не виходило. Сам він не жеврів радістю, і ніякої втіхи передати не зміг. Всі, як йому здалося, байдуже, навіть з легким презирством спостерігали за його потугами.

Напруга спала несподівано: гучно грюкнули двері, розчахнувшись навстіж, і до зали вбігла зграя схвильованих дам середнього віку. Дотепер в Академію не ступала нога жінки старшої за двадцять один, втім Ван-Флек став на чолі командування процесією. На поклик прибули місіс Кліфтон Гарньє та місіс Пойндекстер Кацбі – дві найпопулярніші на сьогодні, та разом з тим, найбільш скандальні леді серед населення Саутгемптону. Вони шукали своїх доньок – тим самим займалася в ті часи тьма-тьмуща інших дам.

Не пройшло й трьох хвилин, як вся справа зійшла нанівець.

– А щодо вас, – страшним голосом заволала місіс Кліфтон Гарньє, – то у вас тут відкривається бар та опіумне кубло для дітей! Яка ж бо жахлива, огидна, мерзенна людина! Я відчуваю запах морфію! Не треба мені говорити, що тут не пахне морфієм! Я відчуваю цей запах!

– Ах! – гаркнула місіс Пойндекстер Кацбі, – так тут же мурини! Напевно десь поруч негритянок заховали! Я йду в поліцію!

Не вдовольнившись вигнанням із залу власних дочок, вони наполягли на тому, щоб приміщення негайно покинули й доньки їхніх друзів. Джима анітрохи не зворушило, коли деякі – і навіть юна Марта Кацбі, котру ледь не силою відтягла від нього розлючена мати – підбігли до нього, аби на прощання потиснути руку. Адже всі все одно його залишали – хтось з презирством, хтось з жалем, сором’язливо бурмочучи вибачення.

– Прощайте! – задумливо сказав він. – Гроші за невикористані заняття поверну всім завтра вранці!