Franz Kafka - Листи до Феліції (1913)

Я і сміятися можу, Феліціє, можеш не сумніватись, я навіть відомий як великий реготун, просто раніше я цією стороною був куди більш дурнячий, аніж тепер. Я одного разу навіть примудрився сміятися під час урочистої бесіди з нашим президентом – щоправда, це вже багато років тому було, але як легенда нашого агентства, думаю, надовго мене переживе, – та ще й як сміятися! Було б надто нудно описувати Тобі значущість цієї людини, просто повір, що вона величенна і що середньому службовцю нашого агентства він видається не простим смертним, а небожителем. Що в звичайному житті нашому братові не часто випадає нагода поговорити з імператором, то ця людина зрідка дарує середньому службовцю – так вже воно заведено у всіх майже наших великих установах – щось на кшталт такої можливості. І зрозуміло, в цій людині, як і в будь-якій іншій, високий пост якої не повною мірою відповідає її заслугам, криється багатенько комічного, якщо дивитися на неї спокійним і неупередженим оком стороннього спостерігача, але схилитися з цього природного приводу, побачивши, так би мовити, сам цей природний феномен, і ще перед ним, до нападу такого нестримного сміху – для цього воістину потрібно бути у богів в особливій неласці. Нам – двом співробітникам і мені – тоді допіру дали вищу посаду, через що нам і належало в святних чорних костюмах постати перед очі президента, щоб виказати йому нашу подяку, причому не слід забувати, що саме я з особливих причин заздалегідь був винен президенту [7] Президентом закладу страхування від нещасних випадків працівників був д-р Отто Прібрам. Кафка потоваришував з Евальдом Прібрамом, сином президента, на схилку своїх шкільних та університетських років. Див. Лист Кафки з 10-го на 11 березня 1913 р. особливу подяку. Найдостойніший з нас – я був наймолодший – виголосив подячну промову, коротку, складну, напористу, цілком у своєму дусі. Президент прихильно слухав його в звичайній своїй, улюбленій у подібних урочистих випадках, злегка схожій на імператорську під час аудієнцій, і справді – якщо, звичайно, хочеш бачити або не можеш не бачити – аж-аж кумедній позі. Ноги схрещені, ліва стиснута в кулак рука спирається на самий ріг стола, голова опущена, так що сива пишна борода перекатом спадає на груди, і на додачу до всього животик, не надто великий, однак помітно випнутий, плавно гойдається. Мабуть, я був тоді в зовсім вже неприборканому настрої, бо ж позу цю взагалі давно вивчив, і не було жодної необхідності видавати з такої нагоди, хоч і з перервами, легкі смішки, які, втім, наразі вдавалося видати за позиви кашлю, тим більше що президент сидів, не підводячи очей. Та й ясний голос колеги, який, певно, помітивши мій стан і не бажаючи йому скорятися, застиглим від напруги поглядом витріщався просто перед собою, ще якось тримав мене в шорах. Але тут, коли він скінчив, президент підніс голову, і, зауваживши його обличчя, я, вже без жодного сміху, на мить жахнувся, бо тепер він міг побачити мої гримаси і легко зрозуміти, що звуки, які, на превеликий мій жаль, з мене виходять, – це ніякий не кашель. Коли ж він почав свою промову – цю звичайну, давно заздалегідь всім відому, на імператорський лад розбиту на тези, супроводжувану хрипами і задишкою, абсолютно безглузду і безпредметну промову, – коли мій колега грізними косими поглядами спробував мене, що і так щосили намагався опанувати себе, застерегти і стримати і тим самим тільки жваво нагадав мені про недавні радощі мого насилу пригніченого сміху, – тут уже я більше стримуватися не міг, та й будь-яку надію колись стриматися згубив остаточно. Спершу я сміявся тільки з нешкідливих чергових жартиків нашого президента, що їх він звично розсіював тут і там по тексту промови; в той час як неявний етикет приписував відгукуватися на подібні жарти ввічливо поважною подобою посмішки, я сміявся вже просто на все горло, хоча і бачив, з яким жахом, боячись заразитися, сахаються від мене мої колеги, і мені було шкода їх більше, ніж себе, але нічого вдіяти з собою я не міг, – при цьому я навіть не намагався, наприклад, відвернутися або прикрити рота рукою, а тільки цілком безпорадно витріщався на президента виряченими очима, не годен навіть погляд відвести, в неясному, хай, імовірно, і справедливому припущенні, що виправити нічого вже не зможу, тільки погіршити, а коли так, то краще вже уникати будь-яких змін. Зрозуміло, набравшись смаку, я сміявся не тільки зі щойно кинутих жартів нашого президента, але і з пущених недавно, і в минулому, і в майбутньому, і взагалі з усіх його жартів, так що незабаром вже ніхто навколо не розумів, що, власне, мене так розсмішило; загальне замішання певною мірою не зачепило поки одного президента – великий чин, до того ж світська людина, він побачив світу, та й думка про можливість такого зневажливого ставлення до власної персони просто не спадала йому на думку. Якби нам цієї хвилини непомітно втекти з зали, мабуть, і президент скоротив б трохи свою промову, і все обійшлося б порівняно мирно, себто поведінку мою, звичайно ж, все одно було б визнано непристойною, але ніхто не став би відкрито про неї розводитись, і вся історія, як це часто буває з неможливими, на перший погляд, речами, була б залагоджена дружним мовчанням усіх чотирьох безпосередніх її учасників. Однак тут, як на те, ще один, поки що не включений мною колега (вже майже сорокарічний чоловік, з по-дитячому круглим, хоча і бородатим обличчям, при цьому неабиякий пиворіз) почав свій, нехай і короткий, але несподіваний виступ. Цей його порив залишився для мене повною загадкою, тільки що він, і так виведений з рівноваги моїм сміхом, стояв поруч з надутими від натуги щоками – і раптом починає виголошувати серйозну промову. Однак якраз в його випадку це цілком зрозуміло. Людина швидше порожня, але з палким темпераментом, він має звичай нескінченно довго і гаряче відстоювати речі всіма визнані, причому промови його були б нудні до нестями, якби не їхня пристрасність, абсолютно недоречна, смішна і тому симпатична. А президент з сердечної простоти щось таке сказав, що мого колегу не цілком влаштувало, до того ж він, очевидно, під впливом мого тепер уже безперервного сміху, дещо забув, де перебуває, коротше, він вирішив, що саме зараз найкраща хвилина виступити зі своєю особливою думкою і переконати в ній нашого (до будь-якої думки підлеглих, зрозуміло, до смерті байдужого) президента. І ось коли він, натхненно розмахуючи руками, почав верзти геть казна-що (і взагалі, а надто в даному разі), мені стало вкрай не під силу, світло, перш ще якось помітне, померкло у мене перед очима, і я вибухнув таким громовим і нестримним сміхом, який у такій нехитро щиросердій відвертості дозволенний хіба що першокласникам на їхніх шкільних лавах. Усі разом замовкли, і тепер уже тільки я зі своїм реготом був безумовним центром загальної уваги. Чи треба говорити, що коліна мої, хоч я і сміявся, підсікалися від страху, – мої товариші по службі, до речі, тепер теж сміялися, причому безкарно, бо до огидності мого такого явного і злочинного реготу їм було далеко, в його тіні їхні смішки залишалися відносно непомітними. Правою рукою несамовито б’ючи себе в груди, почасти на знак каяття (і нагадування про день примирення), почасти ж силкуючись вибити з себе якнайбільше так довго стримуваного сміху, я бурмотів якісь вибачення, які, кожне окремо і всі разом, можливо, були навіть дуже переконливі, але, заглушувані чимраз новими нападами реготу, залишалися для присутніх абсолютно невиразними. Тепер, звичайно, і сам президент дещо збентежився, і тільки закликавши на допомогу все властиве людям подібного рангу вміння згладжувати будь-яку незручність, вибудував нарешті якусь фразу, яка дала моєму нелюдському виттю бодай якесь людське пояснення, по-моєму, віднісши його до якоїсь вельми давнього, вже всіма забутого власного жарту. Після чого похапцем нас відпустив. Так і не приборканий, все з тим же божевільним сміхом на устах, я, похитуючись, першим вийшов з зали. – Листом, який я негайно по цьому написав президенту, за посередництвом президентського сина, з яким я добре знайомий, нарешті, просто завдяки часу справу здебільшого вдалося затерти, проте повного прощення я, звичайно, не доскочив і зроду не доскочу. Але воно не так вже й багато для мене значить, можливо, я для того тільки тоді все це накоїв, щоб коли-небудь довести Тобі, що теж вмію сміятися.