Franz Kafka - Листи до Феліції (1913)

Мені стільки всього треба Тобі відповісти на обидва Твоїх сьогоднішніх листи, що Твоя мати, якби вона мала змогу оглянути все це, дивувалася б десь у такій послідовності: як можна взагалі писати, коли хочеш сказати так багато і якщо знаєш, що перо з огляду на всю цю хмару-хмарою розказуваного лишить на папері хіба що невпевнену і незрозумілу риску?

Так, значить, мою фотографію Ти поклала в своє серце (яке там «сердечко», сягай вище!), чи то пак у свій медальйон, де вона неприємним сусідством потіснила Твою крихітку-племінницю, і маєш намір – чи вірити мені своїм очам? – носити його день і ніч, не знімаючи? Та невже Тобі не захотілося викинути цю жахливу фотографію геть? І вона не витріщається на Тебе, аж страшно? Чи заслуговує вона честі, яку Ти їй робиш? Подумати тільки, моя фотографія зберігається у Тебе в медальйоні, а сам я стирчу тут один в своїй промерзлій кімнаті (де я, як здається, на превеликий свій сором, днями ще й застудився). Але постривай-но, погана фотографіє, благословенна буде мить, коли я прийду і власною рукою вийму Тебе з медальйона! І якщо не викину, то тільки через погляди, які, можливо, Феліція на Тебе марнує.

Припиняю, вже пізно, а закінчити я б все одно ніколи не зміг, та й що це за заняття для рук – листи писати, коли вони призначені міцно тримати в обіймах і нічого іншого не прагнуть.

Франц

Кохана моя Феліціє, пишу Тобі сьогодні по обіді, бо ж не знаю, чи встану взагалі ввечері з ліжка. Може, краще буде проспати до ранку. Я, вочевидь, застуджений, причому наскрізь; я можу в цей й не вірити, але так воно є. А якщо це не застуда, то щось збіса схоже на неї. Сьогодні питиму гарячий лимонад, загортатимуся в гаряче простирадло і, відбігши всього світу, мріятиму про Феліцію. Нехай спека виганяє з мене і з моєї кімнати всі застуди і всіх примар, щоб забезпечити чисте вмістилище для думок про Тебе, кохане моє дитя.

Щось мені нема що вже сказати про пошту? Але послухай, Твого недільного вечірнього листа я отримав в понеділок уранці, тоді як Твого недільного ранкового теж уранці, але тільки сьогодні, у вівторок. (На службу листи взагалі приходять акуратніше, живемо ж ми на відшибі.) Напевно, все через Твою світлину, яку пошта просто не хотіла мені віддавати. Мила, який же чудовий знімок! Може, не в деталях, але цей погляд, ця посмішка, ця поза! Щось нездорове свердлує зсередини мені голову, але варто мені подивитися на Твою фотографію, і біль наче корова язиком злизала. Тепер нарешті я іноді бачу Тебе так, як побачив тоді, вперше. Цього характерного руху руки я вже зовсім не пам’ятав, але тепер, як на мене, він знову оживає в пам’яті. Привітність Твого погляду стосується всього на світі (так само, як мій на все на світі витріщається), але я беру її на свій карб і щасливий.

Кохана, про мою застуду, будь ласка, і думати забудь. Я взагалі згадав про неї лише тому, що люблю поговорити з Тобою про всяку всячину, це само собою виходить, коли лиця так близько одне до одного, як вони повинні бути в житті, а бувають тільки в мріях. Легке, нетривале захворювання – з дитинства моя вічно пожадана, проте вряди-годи досягана любість. Воно перериває невблаганний хід часу і допомагає виснаженій, буквально втомленій життям людині, якою стаєш з роками, хоч пережити невеличке друге народження, за яким я і справді вже знудьгувався. Нехай хоча б задля того, щоб Ти, Феліціє, мала справу з приємнішим кореспондентом, який нарешті навчиться розуміти, що Ти йому дуже дорога, щоб невпинно морити Тебе скаргами.

Франц

[ На берегах ] За чверть восьма. Лікування позаду, йду в контору.

З різних причин я сьогодні, замість писати, вирушив на прогулянку з тим таки д-ром Вельчем, після того як півтори години провів у його сімействі, слухаючи його батька, дрібного торговця сукном, розумної, до всього цікавої людини, яка розповідала безліч чудових стародавніх історій про колишнє життя празьких євреїв, ще з часів його діда – той був великим торговцем сукном. Хоч і в дружньому колі, але я був серед чужих людей і в їхньому товаристві сидів ні в сих, ні в тих, як собака в човні. Ця невідповідність завжди виражається у мене в тому, що я, коли мені що-небудь розповідають, не можу спокійно дивитися оповідачеві в очі, і погляд мій, якщо дати йому волю, прагне зісковзнути з обличчя співрозмовника, або, якщо я силою намагаюся його затримати, перестає бути спокійним, а застигає. Але хіба я зібрався описувати Тобі весь нинішній вечір? Де там, але з неймовірного розгардіяшу всього, що хочеш сказати, в неабияк отупілу під вечір голову лізе тільки свавільна і другосортна нісенітниця. Мені взагалі здається, ніби в останні дні я розповів і відповів Тобі так мало, навіть з найпотрібнішого, що часом у мене з’являється відчуття, що я ось-ось потраплю в неласку Твоїх вух. Не слід витлумачувати мої перед Тобою невідповіді на деякі Твої питання неправдиво і мені на шкоду, хвилі, що несуть мене, це хвилі темних, каламутних, важких вод, в яких я пливу вперед лише насилу-силу, іноді й зовсім не просуваюсь, але потім раптом мене знову підхоплює, і тоді справа йде набагато краще. Ти і сама повинна була це помітити за нашу першу чверть року.