Олексій Огульчанський - Знахідка на все життя

Важко було уявити, як могли кишені вміщати стільки всіляких речей. На столі лежали стамески і шила, лінзи кишенькових ліхтарів і механізм будильника, шматочки жерсті і фарфорові ізолятори… Звичайно, не варто й говорити про заздрість однокласників, які споглядали ці скарби.

— Справжня похідна майстерня, — зауважив учитель.

— Або — похмай, — перебив Кузьма, який був мастак і на словотворення.

Отак з того дня в шостому класі замість Кузика Карасика з’явився Кузик Похмай.

Похмай — це трохи незрозуміле слово чимось нагадувало характер Кузьми. Завжди нашпигований, як огірок насінням, різними проектами та винахідницькими ідеями, Карасик був майстром на всі руки. Він малював чудові карикатури у класній стіннівці, винаходив різні прилади і пристрої.

Полігон для випробування своїх творінь Карасик влаштував у дворі за сараєм. Тут громадились химерні споруди з дрібних цеберок, водостічних труб. Усе переплутано дротом — ні пролізти, ні пройти. Ясна річ, вправи хлопця викликали справедливий гнів Кузикової мами, жінки суворої. Не раз після успішного випробування чергової моделі, коли за сараєм неждано лунало оглушливе гуркотіння, винахідникові доводилось тікати від материного гніву. Рятувався Кузько і в очеретах, і на маківці сухої верби…

…І ось Похмай, зігнувшись у дугу, із закладеними за спину руками виписував на кризі незграбними коньками-обрубками, очевидно, власного виробництва, химерні петлі.

— Привіт фігуристові! — крикнув Тарас і промчався повз винахідника гарною «ялинкою».

Але той не звернув ніякої уваги, продовжував свої вправи, напружено вдивляючись під ноги, наче там, на крижині, було написано щось вельми цікаве.

Вечоріло. Слабкий мороз пощипував за ніс. До чого приємна погода!

На похмуру хмару, яка насувалася з неймовірною швидкістю, ковзанярі, звісно, не звернули уваги. Вони далі й далі відходили від берега.

А хмара наближалась. Вона застелила півнеба. Враз потемнішало.

В ту мить, коли Василь, обганяючи приятеля, крикнув: «Пора додому!», могутній порив вітру звалив його з ніг. Це сталося так несподівано, що хлопець, розпластавшись на кризі, перші секунди не міг утямити, що робиться навкруги. Завивав вітер. Від берега, підстрибуючи і подзвонюючи, мчали вихори крижинок.

— Шквальний левант! — закричав Тарас, який повзком наближався до свого друга.

— Швидше до берега!

Але не так просто тепер було вернутися до берега. Дужі пориви вітру збивали з ніг і нестримно тягли назад, у море. Довелося зняти ковзани, обличчя закутати шарфами, залишивши тільки вузенькі щілини для очей: льодова крупа до крові розсікала щоки. Повільно, переборюючи стихію, друзі просувалися вперед. Але де берег? Густа габа завірюхи огорнула все. Свист вітру, якийсь громоподібний гуркіт долинали з усіх боків. «Крига кришиться», — з острахом подумав Тарас.

— Тримайся, Васю!

Раптом щось чорне вималювалося праворуч. Це був Похмай. Він безпорадно ковзав руками по слизькій кризі.

— На берег. Хутчій!

— Окуляри!.. Вітер окуляри збив… — у відповідь кричав Карасик, закриваючи обличчя рукавом.

Тільки завдяки щасливому випадку окуляри знайшов Василько. Почепивши їх на перенісся, Похмай пожвавішав.

— Зовсім інше діло, — бадьоро вигукнув він і попрямував за вітром.

— Ти куди? Тримайся під вітер! — наздогнав його Тарас.

Три постаті нещадно шмагав стрімкий потік крижинок. Хлопці повзли проти вітру. Падали і, підвівшись, знову йшли, напружуючи всі свої сили.

— Берег, берег! — радісно вигукнув котрийсь із хлопців.

Попереду вимальовувалась широка чорна смуга. Звідти долинав гуркіт, скрегіт — здавалось, там був водоспад.

— Вода!… Кригу відірвало! — перелякано закричав Василько.

— На бе-ре-зі… Чов-е-е-н!..

— Чов-е-е-н! — підхопив Карасик. Буран підхоплював дитячі голоси і кидав їх у темно-сіру безодню.

— Ря-туй-те! — не вгавав товстун. Але за темною смужкою води невиразно бовваніли обриси будинків Набережної. Ні людей, ні човнів там не було.

— По крайці!.. Може, де крига затрималася. Біжімо! — скомандував Тарас.

Міцно тримаючись один за одного, вони бігли уподовж грізної смуги збуреного моря. Тепер легше було пересуватися: вітер дув у плече. Та гуркітлива смужка води тягнулась і тягнулась. А берег все даленів і даленів. Уже зникли силуети дахів Набережної вулиці, а тоді й берег сховався.

— Одірвало… Навкруги вода! — розгубився Тарас.