Олексій Огульчанський - Знахідка на все життя

— Мамо, живіт!

У спальні клацнув вимикач.

— Вставай, повертаєшся, як ведмідь у барлозі! У сина живіт… — Це мама будила батька. Потім щось упало на підлогу — мати стягла ковдру.

— Живіт?.. Встаю, встаю, — батько прокинувся.

— Розпалюй керогаз. Біжи по воду.

У Васину кімнату влетіла мати у блакитному халаті.

— Язик!.. Покажи язик! — суворо крикнула вона ще з порога і заглянула Ваську в рот.

— Це шлунок! Треба грілки!..

Підбігла до валізи. На підлогу полетіли Василькові сорочки, шкарпетки, плавки…

Васько наперед знав, що мама знайде грілку на дні фанерного ящика у комірчині.

Зайшов батько.

— Що, знову? — запитав він, а хлопцю вчулося: «Знову, хлопче, метушня через тебе».

— Чого стоїш? В аптеку! — накинулася мати.

Почувши слово «аптека», Васько відчув, як йому несподівано покращало.

— Мамо, не треба цих грілок. Мені вже легше.

— Це приступ, — ще більше заметушилась мати. — Швидку допомогу!

Тільки вранці в будинку, нарешті, стихло. Після промивання шлунка і прийнятих огидних пігулок Василько заснув. Сина не будили до школи. Він прокинувся пізно, об одинадцятій годині. Вдома нікого не було, якщо, звичайно, не враховувати Рекса, довгоногого волохатого сетера. Собака солодко спав біля дверей, зручно поклавши морду між передні лапи.

Кожний погодиться: нудно валятись у ліжкові хлопчику, коли з-за вікна лине дитячий гамір (там, мабуть, влаштовували снігову фортецю) і коли знаєш, що в твоєму 6-Б йде четвертий урок.

Васько засумував і, щоб якось розважитись, покликав сетера, але той тільки підняв велике у червоних прожилках розірване вухо і повернув до Василя морду. Після ранкової прогулянки йому зовсім не хотілося підводитись.

Біля Василевого ліжка, на ослоні, застеленому газетою, стояла склянка темно-брунатного чаю, тарілка з рум’яними сухариками. А на найвиднішому місці — огидна зеленувата пігулка. Склянка була накрита цидулкою. Мама писала: «Проковтни пігулку й поїж сухарі з чаєм. Я швидко повернусь».

О, як не любив Вася ці солодкі сухарики! Один їхній вигляд викликав у нього нудоту. Та ще ця пігулка…

Але у Василька була багата практика щодо «лікарняних страв» і самих ліків. Пігулку зарив у діжку під старим фікусом, де вже було багато аптечної продукції, що, однак, благодійно відбивалось на рослині: фікус буйно ріс, викидаючи все нове і нове велике блискуче листя.

На противагу Василеві волохатий Рекс був далеко не байдужий до солодких сухариків. Він проковтнув усю пірамідку сухарів за пів хвилини. Васі залишалося тільки розім’яти шматочок сухаря, посипати кришивом підлогу біля ліжка і трішки сипнути на простирадло. Це — про мамині очі.

Після того, як з «лікарняним» сніданком було покінчено, хлопець пішов до буфета, відламав здоровенний шматок пирога з абрикосовим повидлом і з апетитом з’їв його. Потім запив холодним чаєм.

Так почав Васько Бублик цей день, не відаючи, що стане він знаменним у його житті.

Біля будинку Бубликів Тараса зустрів рудий конопатий Рекс. Він задоволено заметляв хвостом і на знак відданості доторкнувся холодним носом до Тарасової руки, потім зазирнув у торбинку, яку хлопець тримав під рукою.

— Ну… ну, не займай! — гримнув на пса гість. — Ти краще скажи, де твій господар?

Пес насторожено подивився на гостя, поворушив вухом.

— Не скажеш? Отож-то! Дурненька ти тварина, — примирливо сказав Тарас і постукав у двері.

Звідти долинув якийсь шурхіт і майже одночасно слабкий голос:

— Хто там ще? Заходьте!

У коридорчику Тарас помітив розкидані шматки фанери, а біля столу — сиротливий лобзик, що висів на тоненькій пилочці.

Лобзик погойдувався.

— А-а-а, це ти? Вітаю! — зрадів Васько. — А я думав: прийшла сусідка — тьотя Галя…

— Ти знову хворий? — здивувався Тарас, не без цікавості споглядаючи досить незвичайну картину.

Василько був у ліжку, але в шапці, недбало накритий ковдрою, на якій лежала велика грілка.

— Зовсім не хворий, — заперечив той і несподівано жбурнув грілку у куток. Вона впала, аж квакнула, наче жаба.

— Ось я і здоровий! А хворий… Це так… для мами, — квапливо розповідав Васько — Мама пішла до тьоті Паші і наказала гріти живіт. А я тим часом за лобзик — і свій корабель доробляти. Тут саме ти постукав. Гадав — тьотя. Галя прийшла перевіряти, чи грію живіт.

— А я в крамницю, — повідомив Тарас. — Ішов мимо… Дай, думаю, провідаю. В школі тебе не було. Зрозуміло, і ковзани захопив. Лід — дзеркало!