Олексій Огульчанський - Знахідка на все життя

…От рибалка знову біля двору. Зупинився — і не повірив очам своїм. Що це? Перед ним хата, як і колись, світлоока, подвір’я підметене, навіть на вікні горщик з геранню — серед лапатих зелених листків червоніє квітка. Мимоволі подумав, може, помилився і натрапив на чуже подвір’я…

Та ні, не помилився. З-за хати вийшла сусідка — мовчазна вдова Амвросіївна, яка жила сама. Як уві сні, слухав Тарас скупу і жорстоку розповідь своєї сусідки.

— Твоєї Катрусі не стало… у великий піст сорок другого. Від тих песиголовців колгоспні сітки ховали в очеретах лиманів… простудилась… хворіла недовго… Лікувати було нікому… Поховали на кладовищі… Стежина напроти моря… камінь поклали з порога твоєї хатини… на могилу… Грицько, мабуть, живий… два листи поштарка принесла… На, читай… Хату твою зберегли… Навіть квітка зацвіла. Зима ось-ось, а вона зацвіла… Знала, що повернешся…

Тарас Юхимович сидів на призьбі, перечитував Грицькові листи-трикутники. Не все розумів. Вразило синове прохання: «…Матінко, зв’яжи теплі рукавички. Поклади у пакунок хоч кілька бичків в’ялених… Фронтовики люблять нашу рибу…»

Важкі почуття охопили Тараса. Скільки потрібно відразу всього упорядкувати! Зима. Холоднеча. Скажені шторми… Доведеться з-під криги ловити рибу… Хто ж піде у море? Одні діди, жінки та діти…

Підвівся і поволі подався на край селища, на кладовище. «Біля стежини напроти моря…» — повторював слова сусідки Тарас.

Минули роки. У новому селищному клубі рибалок школярі влаштовували новорічну ялинку. Бажаним гостем дітлахів був дідусь Тарас. Торкнулася лиходійка-зима і Тараса Вертипороха — посивіла чуприна. Сидів у м’якому кріслі перед святковою ялинкою, дивився і ніяк не міг надивитися на діток. Усіх він добре й не знає. А от синьооку, з тугою русявою косою Оленку добре пам’ятає. Трапилося це у страшну зиму сорок четвертого. У люту хуртовину серед ночі по хиткій кризі жінки тягли санчата з моря. Везли рибу. На березі їх чекали фронтові машини. Задубілі на морозі севрюги рядками лежали на санчатах, мов артилерійські снаряди. За просмолений рибальський мотузок тягла важкі санчата Марія Сватенко. За якийсь тиждень двох братів та чоловіка війна забрала… А потім і з Марією трапилось непоправне: не помітила у темряві підступної тріщини на льоду — шугнула у холодне море, а вдома спокійно спала її трирічна Оленка…

Навесні від деркулівських берегів відійшла фелюга, споруджена рибалками, на борту її напис — «Сватенко Марія»…

«Підросла дітвора», — розмірковував дідусь. Пригадує, як з війни повернувся син Грицько, а згодом з евакуації — невістка. Наче недавно було, а вже онук ходить до першого класу. Назвали дідовим ім’ям.

Спадає на думку й інше.

Хто ж з дітей рибалок залишиться біля моря?.. Кому доведеться передавати штурвали сейнерів… Та коли погляд зупинився на рудому хлопчиськові, який стояв поруч з його Тарасиком (був той хлопчик у батьківській смугастій тільняшці і тримався, як і належить справжньому рибалці), дідусь мимоволі усміхнувся. Він знав цього прудкого хлопчиська. Та хто в селищі не знав паливоду Кузьму? «Цей рибалкою неодмінно стане». Підвівся дід, його оточили ті ж завзяті і щасливі. Хотів було говорити, але до нього раптом протиснулись крізь натовп два хлопчики. Один націлив об’єктив фотоапарата:

— Фотографую! Петре, освітлення!

Спалахнуло яскраве світло — і тієї миті нестерпний біль, мов лезо, різонув по очах старого. Затуливши очі, похитнувся. Його підхопили десятки дитячих рук.

— Що з вами, дідусю?

— Здається, згасло моє світло, — простогнав старий.

Через кілька хвилин діда Тараса відправили до селищної лікарні, а вранці на санітарному літаку до Одеси…

Найкращі спеціалісти лікували, та нічого не змогли зробити. Відтоді й поринув у вічну темряву деркулівський дідусь.

Коли виписали з лікарні, вирішив перевірити себе — самостійно, з ціпком у руках дійшов від автобусної зупинки до своєї хати. Вулиці рідного селища він добре пам’ятав. За дідусем, який навпомацки ішов провулком, спостерігав онук Тарас. Він сам господарював у дворі, бо всі були на роботі. Спочатку малюк не впізнав діда. Та коли той завернув у двір, Тарасик кинувся йому назустріч. Схопив за руку.

— Хто це? — зупинився дідусь.

— Це я!

— Онучок.

Тарас Вертипорох зняв кашкета:

— От я і вдома.

Старий Тарас живе в окремій кімнаті. З перших днів намагався все робити без сторонньої допомоги, а згодом навіть почав відвідувати дуба-здоровила. Під крислатим велетнем рибалки змайстрували для діда лаву якраз біля стежинки, якою вони повертали з моря.