Олексій Огульчанський - Знахідка на все життя

Розправивши на азіатських просторах свої гігантські крила, вітер з розбійницьким свистом вривається в Приазов’я. Лютий левант вивертає з корінням дерева, кладе на землю очерет азовських лиманів, злісно виє у дротах високовольтних передач. Відірвавши прибережну кригу, вітер несе її у відкрите море, цілі крижані поля перемелює на кришиво, яке рибалки називають «шалмою».

Відчувши перші пориви вітру, все живе намагається сховатись. Лисиці — у свої підземні хороми, зайці забиваються у вітроупори, а крилаті зимівники приазовських степів — дрібні пташки: снігурі, щиглі, омелюхи — відлітають у села й міста під захист дахів, горищ. По мертвому степу гуляє розбійник-левант. Горе тому, кого зненацька він застане: будь це людина, звір чи птах. Жертвами східного вітру найчастіше стають мешканці приморських байраків, ярів: тхори, а останнім часом й усурійські єнотовидні собаки. Після перших грудневих морозів звірі вилазять на прибережну кригу, де й живляться затертою у торосах рибою.

Левант виносить тваринок у море, і тільки небагатьом із них щастить вибратися по хитких крижинах на Арабатську стрілку або на береги Кубанських плавнів. Здебільшого тваринки гинуть в холодній азовській воді.

Ось і зараз гуляє левант Приазов’ям. Все далі і далі несе він у море величезну крижину, не в змозі розтрощити її. Ледь помітно темніє на ній черево перекинутого рибальського човна. А під човном три приятелі, три полонені лютого вітру.

Тарас прокинувся — хтось настирно дряпав днище човна. Може, звір? Приклав до дошки вухо, прислухався. Потім відшукав під камкою обрубки. Озброївшись ковзанами, Тарас і Кузьма застигли у вичікувальних позах. Раптом одна з крижин, закріплених коло човна, зсунулася, і щось стрімко ввірвалось під човен.

Кузько замахнувся ковзаном, та так і закляк з підведеною рукою.

— Рекс! — крикнув він вражено.

Б’ючись об низьку стелю, собака стрибав із радісним вищанням. Звичайно, нічному гостю були невимовно раді.

Пригортаючи собаку, Васько прикрив її полою куртки. Рекс одразу замовк, тільки зрідка здригався і клацав зубами.

— Нічого, відігрієшся, — ніжно гладив собаку Васько.

І знову у «притулку сміливих» стихло. Тільки, як і досі, об човен сік крижаною крупою розлючений левант.

Вранці вітер ущух. Потеплішало. Пішов лапатий мокрий сніг.

Мешканці «притулку сміливих» стояли біля своєї хижі і мовчки спостерігали за крижиною, вкритою пухкою сніговою ковдрою. Стояла тиша — навіть було чути, як падають сніжинки на кригу.

Одігрівшись, Рекс весело бігав довкола хлопців. Перекидався у снігу й уривчасто гавкав. Поглядаючи у вічі приятелям, запрошував погратися.

Ковзанярі стояли мовчки.

— Ні тобі вертольотів, ні рятувальних літаків, — запхикав Васько і вже вкотре повторив: «їсти хочу…»

Усім хотілося їсти.

— Ходімо шукати мою торбу, — запропонував Тарас. — Там багато продуктів. Кіло макаронів, триста грамів цукру та ще величезний брикет каші гречаної. Справжній скарб!

— Хіба її знайдеш, — безнадійно кинув товстун.

— Знайдемо, — запевнив Тарас.

Хлопці рушили шукати торбину. Ішли, часто озиралися, щоб не загубити з поля зору свій притулок.

Попереду біг Рекс. Він петляв по засніженій крижині, обнюхував сніг, як на полюванні.

У глибоких слідах з-під снігу зеленіла відполірована крига. Але ноги не ковзались. Пухкий сніг не давав.

Після невдалого пошуку друзі вирішили було вертатися, коли несподівано з-за крижаної брили метнувся волохатий звір. Злодійкувато озираючись, він припустився тікати. Звір дріботів короткими ногами і незграбно підкидав пухнастий оцупок хвоста.

— Дивіться, собака.

— Ата-ата! — закричали друзі.

— Рекс, узяти його.

Сетер рвонув за втікачем, але чомусь одразу спинився, заходився терти лапами ніс, наче йому надокучали мухи: огидний запах звіра до болю лоскотав ніздрі.

— Це не собака, — запевнив друзів Тарас.

Усі побігли до крижаної брили: цікаво було бачити, що робить невідомий. І тут, на диво, Тарас упізнав картату торбину. Довкола неї безладно валялись вологі шматки паперу.

— Все поїв проклятий!

У розірваній торбині Тарас знайшов лише декілька шматочків цукру і жменьку поламаних макаронних трубочок.

Рештки продуктів розподілили порівну і тут же з’їли. Не забули, звичайно, і про Рекса.

— Запевняю, це звір, якого ми не знаємо, — промовив Похмай.

З ним погодилися. Такого звіра справді ніхто з них ще не бачив.