Олексій Огульчанський - Знахідка на все життя

Славко хотів одразу намалювати все, що побачив, та так і не зібрався тоді.

І от сьогодні знову перед ним виникло те зарошене поле. Він сидів на березі моря, яке мав малювати, а перед очима стелилася колоскова нива.

Він прикріпив аркуш паперу до шмата фанери, розклав рядком кольорові олівці — зелений, жовтогарячий, синій, жовтий, червоний… Іще раз оглянув сіре, брудне море і наважився. Схопивши жовтогарячий олівець, рішуче провів рисочку вздовж паперу — то мав бути небокрай — і тим же олівцем намалював велике степове сонце…

Дифузія Іонівна поралася з дівчатами біля вогнища: вони готували обід, а під маслиною, у затінку, сидів фізрук. Голову його прикрашав широкополий солом’яний бриль. Вчитель приймав зошити та аркуші, у яких діти намалювали море, і складав їх у невеличкий зношений портфельчик.

Славко прибіг останній. Ніяковіючи, він простягнув свій малюнок. Степан Омелянович не став його розглядати й не звернув уваги на поведінку хлопця, а мовчки поклав його роботу в портфель.

На якусь мить Славко затримався коло столу.

— У тебе ще щось є? — спитав учитель, витираючи хусткою обличчя.

— Ні, то я так… — похопився Славко і одійшов убік.

Він не приєднався до гурту хлопчаків, які порозлягалися на пляжі й гріли животи проти сонця, а вмостився під чагарем. Дивився на море, а думав про своє… Пригадався Дон Кіхот, який так і лишився на столі незібраний. «Тільки-но приїду додому — одразу складу», — думав він. Йому анітрішечки не хотілося залазити у воду, при одній лише згадці про це чомусь поза спиною мороз пробігав.

Обідати Славко не став: йому хотілося спати, а не їсти. Він, певно, захворів, але нічого не сказав про це нікому.

…Тарасівці прощалися з морем. Вони шпурляли у хвилі копійки. Підійшов до моря й Славко, але скільки він не нишпорив у кишенях, так і не знайшов копійчини, а позичати для такої справи не хотілося…

Під вечір автобус тарасівців одірвався від гомінкого пляжу і помчав по спорожнілій на цей час автотрасі. Ватаг шукачів скарбів понуро сидів поруч з мовчазним Юрком. Він уже не визирав з вікна, його ніщо не цікавило. Боліли очі — наче хто піску сипонув.

— Що з тобою, хлопче? Ти часом не захворів? — схилився над ним Степан Омелянович.

— Я? Ні! Все в нормі, — віднікався Славко.

Ой і довга ж дорога до рідного села! Славко не міг дочекатися тієї хвилини, коли промайне знайома дупласта верба на греблі тарасівського ставка.

Дома, не роздягаючись, він одразу впав на ліжко.

У нього перед очима то миготіли розцяцьковані автобусні зупинки, то злостиво сичали, мов гадюки, морські хвилі.

Ввечері повернулися з роботи мама й дідусь.

— Внучатко, ану, піднімайся вечеряти! — гукнув старий, зазирнувши до Славкової кімнати.

Хлопець не поворухнувся.

— Що з тобою? — стурбовано схилився над ним дід. Підбігла мати, доторкнулася губами до синового лоба.

— Ой лихо! У нього жар! — заметушилася вона.

— Морське сонце голову напекло, — зробив висновок старий Сіроштан.

Славко випив склянку гарячого липового чаю з медом, і йому трохи полегшало. Він заснув.

Вранці прийшла лікарка. Вона була молоденька, зовсім дівча. На ній білий-білий халат і така ж косинка. Сіла на стілець біля Славка, посміхнулася, і здалося хлопцеві, що то сонце у кімнату зазирнуло.

— Ну, чого засумував, козаче? — співучим голосом поцікавилася вона.

— Я вже не хворий, — підвівся був Славко.

— Лежи! От ми зараз побачимо, хворий ти чи ні. — Сказавши це, лікарка дістала з валізки стетоскоп і почала уважно вислуховувати хворого.

— Ну що ж, хлопче. Згодна з твоїм діагнозом. Днів зо два полежиш, і бігай собі на здоров’ячко.

— Що з ним? — спитала мати, коли вони з лікаркою вийшли у двір. Поруч стояв дідусь.

— Усе гаразд. Скоро бігатиме ваш Сіроштан-менший. А море йому, мабуть, протипоказане. Степовиком росте ваш онук, дідусю-мореходець, — обернулася вона до старого Сіроштана.

— Он яке діло! — обізвався той. — Виходить, з одного кореня різні люди ростуть. А я думав!.. Степовиком, кажете. А може, так воно й краще.

— Мабуть, таки краще, діду, — охоче погодилася лікарка і поспішила з двору.

У просторому кабінеті директора Тарасівської школи працювала комісія. За столом сидів директор, він же вчитель історії — молодий, чубатий, спортивного вигляду красень Остап Іванович, Марфа Полікарпівна і Степан Омелянович. Комісія розглядала малюнки учнів. У кабінеті на столі, що стояв під вікном, рядочком вишикувалися премії переможцям конкурсу — фотоапарат, рюкзаки, крокомір, м’ячі. Трохи осторонь, під стіною, вилискував нікельованими деталями новенький велосипед.