На шкільному подвір’ї він нікого не зустрів, на дверях класної кімнати висів замок. Він кинувся до вікна і, притуливши носа до шибки, став оглядати клас. Опудало дудака стояло там-таки, на підвіконні, а от сапетки під столом він не помітив. Де ж вона?
— І чого це ти нишпориш отутечки? — неждано гримнув хтось у нього за спиною. Славко круто обернувся. Поруч стояла огрядна прибиральниця — тітка Векла — пострах усіх шкільних розбишак. Хлопець мимоволі позадкував.
— Я забув… — пробурмотів він, розгубившись у пошуках потрібного слова.
— Знаю я вашого брата! Завжди щось забуваєте. Не встигаємо шибки вставляти. Ану, гайда звідси!
— Тітонько Векло, а де сапетка з-під столу?
— Яка? Ота нікудишня? На смітник викинула!
За школою Славко побачив знайомий кошик. Скособочившись, він лежав на купі сміття. Кинувся до нього і витрусив усе, але жолудя не знайшов. Хлопець вже зібрався був іти додому, коли раптом у траві щось блиснуло. Нахилився — жолудь. «Он куди закотився, капосний», — полегшено зітхнув Славко і, затиснувши у руці знахідку, побіг додому. Вже у кімнаті уважно оглянув знахідку — жолудь був величенький, блискучий і чомусь важкуватий. Проте він не звернув на те особливої уваги, поклав його на полицю поруч зі шкапою, а сам ліг і одразу ж заснув.
Славко сидів за столом, лагодився, врешті, закінчити свого Дон-Кіхота, як раптом до кімнати увірвався захеканий Кузя-Кнопочка.
— Аж на два дні! — заволав він з порога.
— Кузя, що трапилось?!
— Ага! Ти ще нічого не знаєш?! Ідемо до моря, аж на два дні! От! Біжи до школи, автобус чекає, та все для малювання прихопи. — Випаливши це, Кнопочка зник за дверима.
Коли Славко прибіг до школи, там уже зібрався весь сьомий «Б»… Класний керівник, висока худорлява вчителька фізики Марфа Полікарпівна, або — Дифузія Іонівна, як її позаочі називали учні, стояла біля автобуса і щось гаряче доводила фізруку-товстуну Степанові Омеляновичу. Побачивши Славка, вона підкликала його до себе.
— Перекажи всім — хай ідуть під наш явір, — сказала вона. «Наш явір» — гіллястий велетень, що росте посеред шкільного двору.
Говорила вчителька мало й чітко.
— За успіхи у збиранні металобрухту наш клас премійовано. Ми їдемо до моря. На два дні!
— В-р-р-а-а-а!! — пролунало дружне, і серед гілок замерехтіли строкаті тюбетейки й брилі.
— У зошитах, — продовжила вона, — ви повинні замалювати ваші враження від зустрічі з морем. Кращі роботи будуть відзначені преміями. За перше місце — велосипед… А тепер — всім в автобус. Курс до синього моря, — скомандувала Дифузія Іонівна.
І от автобус, підстрибуючи на вибоїнах, мчить селом. Славко з Юрком умостилися на задньому сидінні. Славко бачив, як швидко замиготіли хатки рідного села, а от уже й гребля з дуплястою вербою залишилися позаду, а через якусь часину автобус опинився на автотрасі серед бурхливого потоку автоверблюдів. Так подумки називав Славко машини, на спинах яких горбився вантаж — ліжка, крісла, каструлі, ослони, пуховики, човни, примуси… Складалося враження, ніби вся країна раптом цього літнього ранку залишила свої справи, пересіла на колеса і рушила в одному напрямку — на південь.
Якась могутня сила тягла туди цей бурхливий потік, і машини мчали, мов навіжені, обганяючи одна одну. Та сила — море. Воно вабило і тарасівських школярів, а найбільше їхнього ватажка — Славка. Нарешті він на власні очі побачить море. Хлопцеві весь час здавалося, що вони надто повільно їдуть, і він подумки підштовхував автобус: «Хутчіш, та ну ж, хутчіш…»
Славчин сусіда Юрко байдуже позирав у вікно. Його ніщо не дивувало, бо щоліта він жив коло моря, у своєї бабусі.
— Дикуни, — раптом мовив Юрко.
— Дикуни? Де? — засовався на стільці Славко.
— Хіба не бачиш? Машини. Хто без путівок приїздить до моря, тих дикунами звуть… — Сказавши це, Юрко знов надовго замовк. Лише зрідка він хапливо витягав з кишені свій записничок і щось занотовував.
— Що ти пишеш? — нахилився до нього Славко.
— Зерна збираю!
«Як це — збирає зерна?» — здивовано подумав Славко, але промовчав. Взагалі він потай захоплювався здібностями свого сусіда. Це він у дорозі мовчав, а у школі, особливо на вечорах, був ладен без кінця читати твори відомих і маловідомих поетів. І сам складав вірші.
Нарешті частіше почали зустрічатися автобусні зупинки. Яскраві малюнки кричали про море. То були чудернацькі риби, вітрильники, а одного разу промайнув залізобетонний дельфін, а на ньому — хлопчисько у строкатій тюбетейці.
Читать дальше