Олексій Огульчанський - Знахідка на все життя

Аж ось автобус стишив хід. Славко припав до вікна і побачив багатоповерхові будинки, обліплені балконами, як ластів’ячими гніздами, і рівну шеренгу струнких тополь. Дерева вишикувалися вздовж вулиці, якій, здавалося, кінця-краю не буде. На міських вулицях цього недільного ранку було мало перехожих. «Як у Тарасівці під час жнив», — мимохіть подумав Славко.

Зате коли автобус спинився за містом, діти заохкали від подиву — вони побачили море і широченну смугу піску, яка нагадувала розворушений мурашник. Мурахи — засмаглі люди у строкатих капелюшках — загоряли, лежачи проти сонця на піску, підкидали м’ячі, читали газети, гризли яблука і грали в шахи… Все навколо здавалося яскравим і незвичайним.

Тарасівці вперто їхали вздовж пляжу. Лише перед полуднем автобус зупинився під обшарпаною морськими вітрами маслиною.

— Дикий пляж, — сказав Юрко, а Дифузія Іонівна додала:

— Приїхали. Виходьте. Пам’ятайте: дисципліна і ще раз дисципліна.

…Море! У степовиків перехопило подих. Досі багатьом з них доводилося бачити лише невеличкий колгоспний ставок, а тутечки отака сила-силенна води… Аж дух перехопило!

Море вирувало. Далеко-далеко, аж на небокраї, народжувалися білогриві хвилі. Нескінченними шеренгами сунули вони на берег. Але їх стримував хвилеріз. Хвилі щосили гепались об каміння, і в небо злітали велетенські каскади бризок. Упокорені, бігли вони до берега й пестливо облизували його довгими пінястими язиками. Вони випльовували на берег зелені паростки морської трави зостери, різні тріски, а зрідка шпурляли великих бридких медуз.

Славко стояв на березі і розгублено вдивлявся у бурхливу далечінь: він не впізнавав моря. Замість дідусевої синьої-синьої, чистої рівнини перед ним зловісно сичали брудно-сірі хвилі. Це було не його море. А тут іще він помітив за хвилерізом, серед білоспинних морських горбів, сейнер, точнісінько такий, як у нього на підвіконні стоїть.

Судно відчайдушно продиралося серед оскаженілих хвиль, а вони намагалися перекинути його — клали на бік, підіймали догори, кидали вниз. Раптом сейнер занурився у хвилю і зовсім зник з очей. Серце хлопця стислося у відчаї. «Невже загинув?» — шепотів він, але раптом знову побачив його.

Приятелі вже купалися, а Славко стояв на березі і стежив за сейнером. Коли хлопець нарешті забрів у море, грайлива хвиля збила його з ніг, і він якусь мить борсався на дні, аж поки наковтався брудної гірко-солоної води. Довелося бігти на берег і там підстрибувати на одній нозі — виливати з вух воду.

А море все кидалося на пляж, блискавично злизуючи з піску дитячі сліди…

…Коли ніч вкрила зоряним укривалом землю і море у таборі тарасівців яскраво палало багаття, а навколо сиділи замріяні діти. Вони не зводили очей з Юрка. А той випростався біля вогню і, простягши руку до моря, натхненно читав:

— Вірша написав київський поет Юрій Петров, — оголосив Юрко, а Славкові здалося, що його склав сам Юрко.

Ранок біля моря розпочався з того, що Дифузія Іонівна оголосила:

— Сніданок. Чай з медом!

На столі, який змайстрували з кілків та шмата фанери, стояв горщик. За столом сидів фізрук. До нього по черзі підходили мандрівники, тримаючи в руці великий кусень хліба. Степан Омелянович дерев’яною ложкою черпав золотаву рідину і наливав її на хліб.

Відкусивши хліба з медом, Славко, як ніколи до цього, гостро відчув запашистий дух степу. І чомусь згадався йому один літній ранок… Прокинувся він на світанку, і вчулося йому, як під вікном дихає нива. Міцний дух колосків бив у груди. І подумалося йому: цікаво, а як прокидається поле?.. Він вибіг за ворота і ліг на росяній межі. Затамувавши подих, прислухався до того, як урочистим колосковим гомоном зустрічає пшеничне поле сонце, як прокидаються пташки й комахи, а коли підвівся — побачив справжню казку.

Тонюсінькі пшеничні остючки тримали на своїх вістрях величезне золоте сонце. А на кожному з них блискуча прозора намистинка — росинка. Він став на коліна, схилився над пшеничною стрілочкою і раптом побачив у намистиночці цілий світ — небо, сонце, поле і себе…

От сонце одірвалося від колосків — піднялося над небокраєм: народився щедрий літній день. І тоді дмухнув вітерець, і щезла ранкова казка.