Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

Переборюючи острах, що все-таки холодив йому груди, Валерик пішов за розсильним, спустився в землянку.

У невеликому, обшитому зсередини свіжими дошками комісаровому житлі нічого зайвого не було. Пашіла жаром чорна блискуча «буржуйка». До стіни тулилося наспіх збите невтомними солдатськими руками дерев'яне ліжко, застелене сірою ковдрою, поряд стояв стіл, а біля столу — єдиний стілець, на якому й сидів Єхлаков, упершись міцними, жилавими кулаками в коліна.

— Під'їв трохи? — запитав він звичайним спокійним тоном.

Очі його не були вже такі сердиті, як під час першої зустрічі, а навіть світилися якоюсь теплотою, добрістю.

— Ага, поїв, — механічно відповів Валерик, намагаючись з виразу комісарового обличчя догадатись, яка буде розмова.

— Ну й добре…

На ліжку сиділи Даурова та Ібрагімов. Але вони мовчали, приховуючи в очах ніяковість. Мабуть, Єхлаков таки дав їм доброї прочуханки.

— А тепер давай подумаємо, що з тобою робити, — промовив комісар, витягаючи з кишені люлечку. — Сідай он на ліжко, біля своїх доброчинців.

— Ви нічого зі мною не робіть, — попросив Валерик. — Я хочу залишитися тут, з вами.

— Тут іде війна, братику, — примружився від диму Єхлаков. — Земля під ногами горить…

— А я не боюся, товаришу комісар. Я саме й хочу воювати, — щиро висловив своє бажання Валерик, щоб Єхлаков не мав ніякого сумніву з приводу цього. Єхлаков пошкріб скроню, пильно глянув Валерикові в очі:

— Ти-то, може, й не боїшся, хлопче, бо ще не знаєш, що це таке і з чим його їдять… Але я за тебе боюсь. Уб'є, а то й покалічить на все життя. А тобі жити треба… жити…

Він нічого не наказував категорично, нічим не виявляв своїх великих комісарських прав, а сидів і роздумував, розмірковував, як добрий і мудрий батько. І Валерикові трохи одлягло від серця, хоч воно й стискалося тривогою в грудях.

— Як розіб'ємо фашистів, тоді й будемо думати про життя, — відповів комісарові Валерик зовсім по-дорослому. — Ви не думайте, я й стріляти навчусь, і в розвідку ходитиму… Ви ж ще мене не знаєте. А я такий, що скрізь пролізу і нічого не побоюсь… Бачите, ось і галстук у мене, бо я — піонер…

Валерик розстебнув піджак, розмотав синій шарф на шиї, і на грудях у нього зачервонів піонерський галстук. Він був пом'ятий, але Валерик показував його всім присутнім — комісару Єхлакову, розвідникам Ібрагімову й Дауровій.

— Ти що ж, і там… серед фашистів галстука не знімав? — украй здивований, запитав Єхлаков, і в його очах затанцювали гарячі іскорки.

— Авжеж що ні!.. Я його носив так, щоб не бачили.

— Молодчина, — не міг стриматися від похвали Єхлаков. — Справжній піонер!..

І надовго змовк. Сидів задуманий, з трохи примруженими очима, які дивилися вбік чи, може, в самого себе, із схиленою головою, обтяженою думками. Зненацька рішуче поклав руку на стіл:

— І все-таки не можна тобі тут залишатись, ти повинен це зрозуміти… Відведу я тебе в школу. Вчитимешся, як і інші діти вчаться.

— У школу?! — здивовано вигукнув Валерик. — Де ж тут та школа?

Єхлаков, думаючи, що порадував Валерика, задоволено усміхнувся:

— А є така… Не школа, а справжній підземний палац! Всі шкільні приміщення у Севастополі вже розбиті, то тепер школу під землю перевели, в штольню. Там і живуть діти, і вчаться… І для тебе місце знайдеться. А ми будемо тебе навідувати.

Діло обернулося так, що Валерик не знав, що й казати. Звісно, і в школу — непогано було б, але хіба ж до науки зараз, коли місто в облозі, коли йому не про уроки думати хочеться, а про те, щоб помститися за тата, за те горе, яке принесли людям фашисти!.. А горя цього він надивився вдосталь і коли йшов безкінечно довгою дорогою евакуації, і коли наїв у Чоргуні… У нього вже серце обкипіло кров'ю від люті та ненависті до фашистів. Йому просто не терпиться побачити, як від його кулі падають ті, що принесли сюди, на нашу землю, руїни, смерть і каліцтво. То про яку ж школу, про яке навчання зараз тут говориться?..

І Валерик благально глянув Єхлакову в очі:

— Товаришу комісар…

Але той перебив його твердо і владно:

— І не проси більше, бо нічого тобі не допоможе. Де ти бачив, щоб діти… — тут він затнувся і ніби аж розсердився чи на Валерика, чи на самого себе. — Словом, усе ясно: до обіду ляж поспи, а після обіду підемо разом… Тебе вчитиме хороша вчителька, моя добра знайома, Клавдія Василівна… — несподівано закінчив він розмову і встав.

З землянки Валерик вийшов невеселий. Він знову опинився серед бійців. Вони, мабуть, ждали наслідків переговорів, бо Аркадій Журавльов зараз же запитав: