Тут і там націлилися в небо тонкі й довгі стволи зенітних гармат. Деякі з них ховалися під маскувальними сітками, які кз давали змоги ворожим розвідникам і бомбардувальникам виявити їх з повітря.
Обігнувши залізничну станцію, теж розбиту вщент, машина швидко помчала вгору вузеньким шосе, з одного боку якого лежала свинцевого кольору холодна бухта, а з другого тяглася міцна кам'яна стіна, збудована ще за часів Нахімова і Корнілова.
— Це дуже небезпечний шматок шляху, — сказав Єхлаков Валерику. — Його часто обстрілюють німці. А іншого немає…
І тільки він це сказав, як справді попереду машини гримнув вибух, але не на самій дорозі, а трохи осторонь, на схилі, що веде до колишньої Царської пристані.
Шофер не зупинив машину, а, навпаки, наддав газу так, що вона стрибнула уперед, мов жива істота. І поки вибухнув ще один снаряд, а за ним — ще один, вискочила на невелику круглу площу. Аж тут грузовик різко загальмував, з'їхав на рештки колишнього тротуару під велике обгоріле дерево. Шофер вискочив з кабіни, гукнув у кузов:
— Швидше в укриття!.. Знову налетів, гад! Не встигли проскочити!..
Справді, над містом уже шугали ворожі літаки. Вони не шкодували патронів: строчили з кулеметів по зруйнованих будинках, що зяяли мертвими чорними дірками вікон і дверей, стріляли по вулицях, по дворах.
Шофер, Валерик і Єхлаков кинулись до найближчого під'їзду і зупинились під сірою кам'яною аркою, важко дихаючи.
— За кожною машиною ганяються, — пояснив шофер швидше Валерикові, ніж Єхлакову, який не міг цього не знати, — за кожною людиною. Наче почманіли!.. Та головне, що й наші зенітки нічого не можуть зробити. Летить, сволота, над самісінькими дахами і сипле кулями, ніби густим градом. Поки зенітку розвернуть, а його вже немає.
— А з того боку, здається, бомблять, — промовив Єхлаков, дослухаючись до важких вибухів.
— Бомблять… — зітхнув шофер. — Так бомблять, що часом і світу білого не видно. Ех, нам би авіації хоч трохи більше. Не гуляв би він так вільно над Севастополем!..
Єхлаков промовчав.
Валерик і раніше знав, що фашисти вдень і вночі б'ють по Севастополю, палять, руйнують місто, але не думав, що побачить його смертельно пораненим, майже мертвим. Не сподівався, що ворожі літаки шугають понад дахами так безкарно… І знову відчув себе тяжко скривдженим за те, що йому не дали до рук зброї, а ведуть в якусь школу, яка зараз і зовсім нікому не потрібна!..
— Вам куди далі? — запитав водій, коли нарешті літаки зникли, а бомбардування припинилося.
— До штабу, — відповів Єхлаков.
— Доведеться добиратися самим, бо я — до майстерень.
— І за те, що підвіз, спасибі.
Тепер Єхлаков і Валерик ішли по місту пішки. І перед їхніми очима розгорталася ще жахливіша картина руйнувань. Фактично не було вулиць, не було тротуарів і дворів, мало вже стояло й уцілілих будинків. Лежать лише гори битої цегли, стирчать обгорілі стіни, а з них звисають скособочені балкони, віконні рами, валяється всяке домашнє начиння. А над усім цим плаває важкий смердючий дим, якого навіть поривчастий пронизливий лютневий вітер не може розігнати.
«Мертве місто… мертве… — увесь час крутиться в голові у Валерика. — Це вже й не місто обороняють севастопольці, а пустельну територію, шматок мертвої землі…»
Але він помилився.
Серед зруйнованих будинків на уявних тротуарах з'явились військові і цивільні. Кожне кудись поспішає, у кожного якісь справи. На обличчях — ні розпачу, ні приреченості, а тільки сувора зосередженість, зібраність, яка буває в людей, що знають свою мету і з непохитною твердістю йдуть до неї.
Звідкись взялися й діти. Всій теж кудись поспішають, у кожного з них своя турбота. Видно, бомбардування, кулеметна стрільба з ворожих літаків для них звична річ, і їх уже нічим не здивуєш і не злякаєш.
Ні, не мертве це місто!
Воно тяжко поранене, покалічене, але — живе!
І в нього є сила, щоб боротись!..
— А ти ж як думав? — несподівано озвався до Валерика Єхлаков, ніби прочитавши його думки. — Думав, що тільки там фронт? На оборонних рубежах?.. І тут — фронт, може, ще тяжчий. Бо там ти бачиш перед собою ворога і йдеш на нього в атаку. А тут — тільки дивишся та ховаєшся…
— А де ж наші літаки? — запитав Валерик. — Он і шофер каже: коли б були…
Єхлаков глянув на Валерика, зустрівся з ним поглядом — і відвернувся:
— Гм… Де?.. Я, братику мій, і сам думаю: де? Звісно, в руках фашистів майже вся Європа. Це — сила! Заводи, фабрики, шахти, все вони загарбали, так що є чим воювати… Ну і несподіваний напад — теж… Ми-то ждали, але не так швидко. Гадали, що це пізніше може статись… Словом, не підготувались як треба до цієї війни. Хтось про щось не подумав вчасно, чогось не врахував. Інакше так не було б… А перемогти нам треба. І переможемо. Дорогою ціною, звісно, але переможемо. Бо сила не тільки в танках і літаках, а в людях. А люди наші міцніші за танкову броню.
Читать дальше