Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

Дівчина помовчала трохи, вагаючись.

— Ібрагіме, а може, справді давай візьмемо хлопчика? Куди йому діватись? Та й не один він буде в Севастополі, там у нього однолітків багато. А перед Єхлаковим якось викрутимось.

Тепер уже довго мовчав Ібрагімов. Далі махнув з одчаєм рукою:

— Ну, що буде, те й буде. Пішли… Ех, і нагорить же нам за тебе!

— Не нагорить! Чесне піонерське, не нагорить! — швидко заговорив Валерик. — Я сам усе розкажу…

— Він ще втішає нас! — спалахнув новим обуренням Ібрагімов. — Що з тебе візьмеш, з недолітка?.. Мовчи вже краще!..

Тепер усі троє йшли на повний зріст, хоч і дотримувались обережності: мало розмовляли, ступали так, щоб під ногами не тріщало сухе гілля, пильно оглядали дорогу попереду.

Ліс стояв принишклий і загадковий. Снігу лежало небагато, він затримався попід кущами, занесений туди вітром, та де-не-де білів латочками в низинах галявин. Здебільшого ж земля темніла сухою торішньою травою та старим листям, яке від морозу подзвонювало під ногами, мов тонке скло.

Десь уже вгадувався світанок, але в лісі серед дерев було ще темно, і Валерик досі не зміг розглянути до пуття облич своїх супутників.

Ліс нарешті закінчився. Потяглись переліски. Вся місцевість довкола була нерівна, хвиляста, горбатіла горами та узвишшями, темніла звивистими ущелинами, чорніла мертвими валунами. Природа здавалася предковічною, де можуть жити лише первісні люди в звірячих шкурах та велетні тварини — бронтозаври, динозаври, про яких Валерик учив у школі. Хлопець дивувався, що розвідники хоч і дотримувались обережності, але йшли впевнено вперед і жодного разу не збилися з дороги в оцій закам'янілій місцевості.

Однак природа оживала на очах. Почуваючи наближення ранку, дерева прокидалися і починали перешіптуватись, спершу сонно, невиразно, а згодом їхній шепіт став схожий на тиху розмову. Десь обізвалися й якісь пташки, може, омелюхи, снігурі чи синички, що не бояться ні зими, ні морозу, і картина мовчазної закам'янілості зникла. Природа стала ближчою, зрозумілішою.

Зненацька майже одночасно ліворуч і праворуч пролунали голоси:

— Стій! Хто йде?

— Свої, — відгукнувся Ібрагімов.

— Пароль?

— «Ракета».

— Проходь…

Валерик так і не побачив тих, хто до них звертався, але зрозумів, що німецькі позиції і лінія оборони лишились уже позаду, а вони йдуть серед своїх, і тут уже немає чого боятися. Його охопило таке велике почуття радості, що він ладен був зараз танцювати, кричати, сміятись, але зрозуміло, що всього цього робити не можна було, і він тільки спитав, не стримавшись:

— Ми вже серед своїх? Правда ж?..

— Правда-то правда… — невдоволено пробубонів Ібрагімов. — Та ось послухаємо, якої нам Єхлаков заспіває…

Знову — Єхлаков!.. Що це за Єхлаков такий, що його бояться навіть оці відважні розвідники?.. Валерик намагався уявити собі Єхлакова. Мабуть, здоровенний, грізний, дужий, кричить на всіх і карає за найменшу провину!..

Але що він може зробити, коли Валерик уже тут, на своїй землі, серед своїх людей? Не поверне ж його назад, до фашистів?.. Звісно, що ні. А коли — ні, то хай кричить, лається, карає, хай робить, що завгодно, Валерик все стерпить, він на все згоден, аби тільки бути серед своїх.

Тепер уже Ібрагімов та Даурова повели Валерика поміж окопами, бліндажами та землянками. Їх зустрічали бійці, віталися з ними по-дружньому. Одягнені вони були хто як. Одні — в чорних флотських бушлатах, інші — в зелених солдатських, а дехто — в шинелях. На ногах — то чоботи, то робочі матроські черевики з великими клапанами. В того на голові зелена каска, її іншого — шапка-ушанка, а ще в іншого — безкозирка. Дехто застебнутий на всі ґудзики, оперезаний кулеметними стрічками навхрест та обвішаний гранатами. А он в того — груди розхристані, і смугастий тільник видніється. Мерзне ж на холоді, а хоче показати, що він належить до матроського племені і мороз йому не дошкуляє.

Над сивою від паморозі землею стелився пахучий, якийсь домашній димок — то в землянках і бліндажах топили грубки, готували нашвидкуруч немудру страву, кип'ятили чай. Пахощі їжі лоскотали ніздрі голодному Валерикові.

Нарешті зупинилися перед землянкою, яка нічим особливим не виділялася, хіба, може, тільки тим, що була трохи вищою за своїх сусідок.

— А тепер стій тут і хрестись, — з сумним жартом наказав Валерикові Ібрагімов і звернувся до Даурової: — Пішли, Діка.

Валерик зрозумів, що саме в цій землянці й живе отой страшний Єхлаков і що оце зараз вирішиться його доля.