Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

Майже всю ніч розвідники провели в Чоргуні. Їм пощастило виявити ворожі укріплення, дізнатись про розташування вогневих гнізд, про кількість танків, які фашисти мали намір кинути в бій.

Вони вже вирішили повертатися в частину, як раптом наткнулися на ворожий патруль.

Ні, розвідники себе не викрили. І, може, навіть фашисти їх і не побачили. Але одному з патрульних здалося, що в темряві промайнула якась тінь, і він зопалу чесонув із свого автомата, не цілячись. Цього було досить, щоб в іншому кінці села застрочив ще автомат, а вже до них приєдналося й багато інших.

Це була та безладна стрілянина, яку чув Валерик, сидячи в напівзруйнованій хатині.

Переполошені німці стріляли навмання. Але Іліта Даурова та Ібрагім про всяк випадок шмигнули у найближчий двір та кинулися до розбитої халупи.

Валерикові з кутка було видно, як дві темні постаті, ніби дві тіні, одна за одною вималювалися на мить в сірому отворі дверей і причаїлися біля стіни, злившися з темрявою.

Хлопець зіщулився, втяг голову в плечі й перестав дихати, щоб нічим не виявити себе. Так і сидів якусь хвилину, дослухаючись.

Але потім йому спало на думку, що ці двоє не можуть бути німцями, бо чого б це фашисти ховалися в зруйнованій хаті? Ці двоє могли втекти з фашистської катівні, а їх тепер оце, мабуть, ловлять і стріляють… Треба якось обережно дати їм знати про себе. Адже йому тут знайомі всі входи й виходи, він зможе й з Чоргуна їх вивести, якщо вони самі не знають, якою дорогою краще тікати.

І Валерик ледь-ледь заворушився в своїй схованці.

Ібрагім і Даурова почули той шурхіт, разом обернулися й виставили пістолети.

— Хто тут? — тихо й стривожено запитав Ібрагімов.

— Це я… Валерик… — обізвався хлопець, не знаючи, що в такому випадку треба відповідати.

Розвідники почули, що голос належав не дорослій людині, але про всяк випадок Ібрагімов скомандував:

— Жодного руху! Інакше — стріляю!..

— Не треба стріляти, — сказав Валерик. — Я свій…

— На якусь коротеньку мить блимнув ручний електричний ліхтарик в руці Ібрагімова. Промінець вихопив з темряви маленьку зіщулену фігурку Валерика. Він сидів, підібгавши під сей і ноги, засунувши руки в довгі рукава драного піджака. На блідому й худому личку виразно виднілися широко розплющені очі, які дивилися назустріч Ібрагімову злякано, але водночас нібито й радісно.

— Ану вилазь, — озвалася Даурова, яка досі мовчала. — Хто ти?.. Чого тут сидиш?..

Жіночий голос і зовсім підбадьорив Валерика. Він виліз із свого кутка, підійшов до двох незнайомих. Тут тільки побачив на них шапки-ушанки й зелені бушлати, які солдати часто носять замість шинелей, і одразу догадався, з ким має справу.

— Ви звідти? — запитав він радісно й довірливо.

— А ти хто і звідки тут узявся? — знову повторила своє запитання Іліта Даурова.

— Я тутешній. Мого тата застрелив фашист… — голос у Валерика затремтів, і він змовк. Але оволодівши собою, додав: — Він і по мені стріляв, та не поцілив, я втік…

Стало тихо. Тільки десь по селу нічну темряву ще прошивали автоматні черги. Всі троє мовчки дослухалися, вгадуючи, в якому кінці стріляють. А ще кожен думав про цю зустріч. До чого вона зобов'язує їх, Ібрагімова та Даурову?.. І чим закінчиться для Валерика?..

— Тепер я піду з вами, бо мами у мене теж немає, ще перед війною померла… Зовсім нікого немає… — знову озвався Валерик. Йому хотілося одразу ж пояснити цим двом людям усе, щоб вони зрозуміли його становище і не суперечили його бажанню.

— Куди ти підеш з нами? — суворо запитав Ібрагімов.

— Туди… за лінію фронту. Я битимусь проти фашистів, нищитиму їх…

— Ну вже ж і вояка з тебе! — мимоволі посміхнувся Ібрагімов. — Ти краще скажи, як легше до лісу пройти, щоб не попастись.

Валерик охоче взявся пояснювати:

— Осюди, праворуч не ходіть, тут живе староста Абдула. Він — зрадник, виказує наших людей. А треба йти дворами, щоб не стріти патруля, і вийти біля скелі, що нависає над шляхом. Там поміж камінням та кущами легко на животі до лісу доповзти. Близько. Та ви не бійтесь, я вас виведу. Я тут усі закутки знаю…

Розвідники якийсь час мовчали. Потім Даурова лагідно сказала:

— Ось що, Валерику… За те, що вказав дорогу, спасибі. Але тобі з нами йти не можна. Розумієш? Не можна… Ти ще малий воювати…

— Я вже не малий, — з благанням у голосі промовив Валерик. — Я в розвідку ходитиму, робитиму все, що треба…

— Чому ти не розумієш, що тобі кажуть? — втрутився й Ібрагімов. — Не беремо дітей в армію. Не можна!