Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

Але звідки вони знають, кого саме їм брати?

Ясно, це Абдула наводить. Тут зараз прифронтова смуга, і німці ладні всіх винищити, особливо тих, на кого зрадник покаже пальцем. У, гад!.. Ну, зачекай же, прийде й на тебе час!.

Холод, який дошкуляв дедалі дужче, знову нагадав Вале рикові про те, що в хаті не топлено, а на ніч стане ще холодніше якщо він не принесе дров. Хлопець вийшов зі своєї схованки і подався на околицю села, до лісу.

Наче ж пильно дивився і вперед, і окіл себе, але незчувся, як на узліссі перед ним наче із землі виріс німецький автоматник і різким голосом вигукнув:

— Хальт!

Валерик мало не впав од несподіванки. Широко відкритими очима дивився, як до нього підходить солдат, тримаючи автомат перед собою. Чорна цівка гострим загрозливим оком встромилася просто Валерикові в груди.

Хлопець ледве спромігся вимовити:

— Дровець трохи… хмизу назбирати…

Він навмисне робить на обличчі страдницький вираз, показує, як йому холодно, тре руки, хукає на них, нагнувшись, бере з землі галузку й показує, що, мовляв, йому тільки дрова потрібні й більше нічого.

Але солдат дивиться на нього не блимаючи, не виявляючи ніякого ставлення до його просьби й пояснення. Коротко, скрипучим від морозу голосом наказує:

— Век! Век!.. — І водить дулом автомата туди й сюди.

Та він і не один. Он на узліссі ще сіро-зелені шинелі й квадратні каски. Тут таки справді і миша не проскочить ні в ліс, ні з лісу. Треба повертатись, бо, чого доброго, ще пальне з автомата. Йому не довго!..

І Валерик задкує, задкує, не відриваючи погляду від страшної цівки автомата.

А солдат все дивиться на нього нерухомими очима, наче вони її нього скляні…

Нарешті Валерик не витримав, повернувся й побіг, метляючи полами піджака. Побіг назад, до села.

І тоді, наче автоматна черга, пролунав, покотився регіт. То реготався фашистський солдат навздогін Валерикові. І той регіт обпік хлоп'яче серце гарячіше, ніж куля. Йому навіть стало душно. Тяжка образа здушила груди. Він ладен був розірвати себе на шматки за те, що побіг.

Не витримав і побіг на потіху ворогові. Який сором! Яка ганьба!..

Ніхто того не бачив із сторонніх, але навіть перед самим собою соромно. Треба хоч татові про це не розказувати…

Коли Валерик зайшов у двір, то почув, що в сараї лунає звук сокири. Заглянув туди. Батько рубав якісь старі ослони, дошки. Глянув на Валерика, сказав зніяковіло, ніби виправдовуючись:

— Оце бач?.. Марії Іванівни немає, так я сам, без її дозволу… А ти з порожніми руками? Я так і знав. Он що в селі коїться!..

Розпалили в печі.

Світла не світили, хоч уже й смеркало. З печі вогонь кидав червоні відблиски на протилежну стіну, на вікно й на ослінчик, де лежав шевський струмент. Батько грівся в тих відблисках, простягав закляклі руки в челюсті печі і промовляв задоволено:

— А-а, гарно… Одразу дух пішов. Зараз ще окропу нагріємо та гаряченького поп'ємо… Десь у нас і сухарик завалявся…

Валерик поліз на піч. Черінь уже теж дихала теплом.

Ліг на живіт, притулився щокою до черені і одразу ж поринув у дрімоту. Очі самі заплющились, і вже ніби здалеку-здалеку чув, як батько говорив про окріп, про сухарика… Його голос то затихав, то знову виринав у Валериковій свідомості. Хлопець чує ще чийсь голос — ляскітливий і грубий… Але він розуміє, що то — марення, то — відголос пережитого за день.

А тепла черінь заколисує, розливає солодку млість по всьому тілу. Давно вже Валерик не почував такого лагідного, приємного тепла в кожному м'язі, в кожній кісточці. Отак би вік лежав і насолоджувався. Не хоче він ні окропу, ні сухарика.

Однак що це за крик?..

Це вже не марення, це йому не вчувається!

У хаті — німець!.. Той самий високий, плоский, як дошка, фашист з мертвими холодцюватими очима. Він чогось лютує, кричить на тата… А поряд з ним — Абдула. Цей теж кричить, навіть ногами тупає, як навіжений.

Валерик схоплюється, зіскакує з печі. Дивиться ще затуманеними очима, хоче збагнути, що відбувається, і ніяк не може.

Нарешті втямив. Не можна розтоплювати піч. Не можна, щоб з димаря йшов дим, щоб у вікно падали відблиски вогню.

Батько хапає відро з водою, заливає вогонь. Дим бухкає з печі аж у кімнату, вогонь гасне. Але цього зайдам мало.

— Ти вогнем і димом сигналив партизанам! — кричить Абдула.

— Партизан!.. Партизан!.. — повторює цибатий німець.