Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

— Ат… хай висить. А там воно покаже… Ходімо до хати.

— Я піду по сусідах, подивлюся, що де робиться, — озвалась Марія Іванівна. — Може, комусь допомогти треба.

Ця жаліслива жінка, сама ще не встигла оговтатись після пережитого, уже думала про те, що, може, хтось десь потребує її допомоги, може, у якійсь хаті лишились діти без матері, може, ще якесь горе…

Вона лише на хвилинку забігла в хату, накинула на плечі велику вовняну хустку і гайнула з двору.

А Валерик з батьком зайшли в свою кімнату. Тут хлопчик несміливо запитав:

— А може б, у гори, тату?.. В ліси, до партизанів?

— Зачекай трохи… Давай розберемось, що й до чого… А сидіти та ждати смерті, як віл обуха, не будемо, звісно. Якщо вже таке сталося, то щось придумаємо, от…

Весь день і всю ніч становище на Севастопольському напрямку лишалося ще не цілком ясним. То там, то там виникала стрілянина. Знову в повітрі ревли літаки, вибухали бомби і рвалися снаряди.

І тільки наступного дня вранці прибігла Марія Іванівна з сумними новинами:

— Німці захопили не тільки Чоргун, а й Інкерманські висоти… — розповідала жінка, тужно похитуючи головою і тулячи руки до щік і до грудей. — До Чорної річки вийшли… Але ж і їх, кажуть, перебито видимо-невидимо!.. Зараз тільки те й роблять, що мертвих носять та закопують. І оборону будують…

— Оборону будують? — жваво перебив батько. — То це ж добре!.. Виходить, що непереливки їм… Бояться нашого контрнаступу, якщо до оборони взялися!..

Він помітно повеселішав.

У розбиті шибки залітав пропечений морозом вітер і обпалював холодом обличчя та руки, дубив стіни, підлогу, мертвив людську оселю.

— Ні, тут і собаки не вдержиш, — поскаржився батько, хукаючи на скоцюрблені пальці. — Хоч би одне вікно засклити. А тільки де ти його візьмеш, того скла…

— Я дістану, — напросився Валерик. — Тепер битого скла скільки завгодно. Побігаю по селу, назбираю.

— Спробуй. Але дивись, не встрянь там у якусь халепу. Валерик пішов.

Біля зруйнованих хат йому справді пощастило знайти кілька шматків скла. Нерівні, косі, але то нічого, можна стулити, аби тримались.

Ходив, збирав скло, а сам приглядався, що робиться в селі.

Люди повилазили з своїх схованок, длубались у завалах, витягали різні хатні речі, одяг, уцілілий посуд. В кількох місцях з-під руїн витягли мертві тіла. Жінки тужили, припадали до мертвих, билися головою об землю. А чоловіки похмуро й мовчазно робили важку й страшну роботу — відкопували забитих, відносили й клали осторонь.

Зустрічалися й німці. Одні їхали на мотоциклах, на машинах, інші йшли кудись пішки, не звертаючи ніякої уваги на те, що робиться в селі. Правда, Валерик наткнувся на трьох німецьких солдат, які нікуди не йшли й не їхали, а стояли й дивилися, як люди копаються в руїнах. Але ніякого співчуття в їхніх очах не було. Обличчя під сірими квадратними касками кам'яні, очі байдужі, ніби у гіпсових статуй.

Біля приміщення школи й сільської лікарні стояли автоматники. Сюди під'їжджали автомашини, підвозили поранених солдат і офіцерів. Поранених везли не тільки до лікарні та школи, а й до кращих хат у селі, які вціліли. Мешканців безцеремонно викидали, виштовхували з двору прикладами автоматів, покрикуючи, мов на скотину: «Век! Век!..»

Валерик приніс додому скло. Сяк-так постулявши уламки, вони засклили одне вікно. Решту забили дошками та затулили ганчір'ям.

— На таку хату фашисти не зазіхнуть, — сказав батько. — А нам і так добре буде.

Батько розкладав черевики на ослінчику. Готові пари — окремо, заготовки — окремо. Робив це повільно, механічно, аби не сидіти склавши руки. А сам думав зовсім про інше. Важко думав — дві глибокі борозни пролягли на його чолі.

За вікном почулися кроки, долинув гомін.

Не встигли Валерик з батьком словом перекинутись, як двері з гуркотом відчинилися. Увійшов німецький офіцер, а за ним Абдула. Це було так несподівано, що Валерик і його батько заніміли, не знаючи, що робити.

Та й було чого розгубитися. Вони вперше в житті так близько побачили фашиста. І — Абдула! Зник перед наступом німців, а тепер ось з'явився. Та не просто з'явився, а з усього видно, що вже служить у них. Навіть одяг на Абдулі міг викликати здивування: був він з голови до ніг у святковому татарському вбранні, на розцяцькованому сріблом поясі висів кинджал, а на правому стегні — пістолет.

— Здрастуйте, пане Волков, — привітався зверхньо, наголосивши на слові «пане», щоб було ясно, що тепер настали інші часи.